Монтег почув далекий голос:
"Монтег, що з вами? Чи все гаразд?"
Бітті відняв кульку від вуха і поклав до кишені.
— Он воно що! Значить, тут щось більше, ніж я думав. Я бачив, як ви нахиляєте голову, до чогось прислухаєтесь. Мені спершу здавалося, ніби то "черепашка". — Але коли ви раптом порозумнішали, мене це зацікавило. Гаразд, ми вистежимо вашого приятеля, і тоді йому буде непереливки.
— Ні! — скрикнув Монтег.
Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бистрий погляд на Монтегові пальці; очі його ледь розширилися. Монтег побачив у них подив і сам мимохіть глянув на свої руки — що вони ще наробили. Згодом, пригадуючи минулі події, він ніяк не міг збагнути, що його спонукало вбити — самі руки чи реакція Бітті на їхню поведінку. Лавиною прогуркотіли останні розкоти грому, торкнувшись його слуху, але не свідомості.
Бітті глузливо посміхався.
— Еге ж, це таки спосіб примусити себе слухати. Наставте пістолет на чоловіка — і він вас хоч-не-хоч вислухає. Ну, давайте. Що ви скажете цього разу? Чому ж ви не частуєте мене Шекспіром, ви, жалюгідний вискочню? "Твоїх погроз я не боюся, Кассій. Вони, як марний вітер, пролітають мимо, мене-бо захищає честь моя". Здається, так? Ну, мерщій, ви, нікчемний літераторе! Натискайте на спуск! Він ступив до Монтега.
— Ми завжди палили не те, що треба... — тільки й спромігся вимовити Монтег.
— Дайте сюди вогнемет, Гаю, — сказав Бітті. Усмішка застигла на його вустах.
Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не залишилося нічого людського — вогняна куля качалася по лужку, бо Монтег випустив у неї довгий струмінь рідкого полум'я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув на розжарену грубку, забулькотіло, запінилося, наче пригорщу солі кинули на величезного чорного равлика, і він перетворився на гидкий слиз, закипівши жовтою піною. Монтег заплющив очі, закричав, він намагався заткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті підстрибував, падав, знову підводився, підстрибував, знову падав і нарешті скоцюрбився, обм'як, мов воскова лялька на вогні, й затих.
Два інших пожежники закам'яніли, мов бовдури.
Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.
— Поверніться!
Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м'ясо, обличчях; Монтег ударив по голові одного, другого, збив каски, повалив їх один на одного. Вони впали і застигли.
Легкий шерех, мов упав осінній лист.
Монтег озирнувся й побачив механічного пса. Той був уже десь посередині лужка і мчав легко й нечутно, ніби густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.
Пес стрибнув, злетів футів на три над головою Монтега, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтег зустрів його спалахом полум'я, чудовою вогненною квіткою — її жовті, сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо металевого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Монтега всім тілом, відкинув його разом з вогнеметом кроків на десять, до підніжжя дерев. Монтег відчув, як пес хапає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж миті полум'я відкинуло пса в повітря, викрутило з суглоСшЯ металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони ввЯ бухнули червоними бризками, наче ракета. Монтег Лежав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло паЯ рекинулося в повітрі і, впавши, затихло. Здавалося, пЦЯ навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всїЯ отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полеІЯ кість і страх, наче людина, що встигла відскочити віЯ машини, яка мчала з швидкістю дев'яносто миль на гоЯ дину і лише зачепила її крилом. Він боявся підвестисяИ боявся, що не зможе зовсім ступати на занімілу ногу. Я все його тіло почало потроху ціпеніти.
Вулиця безлюдна, будинок згорів, як стара театральне декорація, інші будинки занурилися в пітьму, поруч — рештки механічного пса, трохи далі — труп Бітті, ще далі — двоє пожежників і "саламандра". Він глянув наш велетенську машину. її теж слід знищити.
"Ну, — подумав, — побачимо, чи дуже тобі перепало. Спробуй-но стати на ноги. Обережно, обережно... отакїяш
Він стояв, але в нього була тільки одна нога. Замість другої — мертвий оцупок, обвуглений шматок дерева, Що його він мусив тягти за собою, мов покару за якийсь потаємний гріх. Коли він ступав на неї, спочатку в литку, а потім у стегно вгороджувалися тисячі срібних голок. Він заплакав. Ні, йди! Іди, тобі не можна залишатися тут.
Подекуди в будинках знову засвітилися вогні — чи то недавні події розбурхали людей, чи їх тривожила незвичайна тиша, Монтег не знав.
Припадаючи на ушкоджену ногу, підтягуючи її руками, він розмовляв з нею, схлипував, наказував їй, проклинав її, благав допомогти йому врятувати життя. В темряві чулися крики й голоси людей. Він дошкутильгав до заднього двору, що виходив на глухий провулок.
"Бітті, — думав він, — тепер ви вже не проблема. Ви завжди говорили: "Навіщо розв'язувати проблему, коли можна спалити її". Так-от, я й зробив і те, й те. Прощайте, брандмейстере".
Спотикаючись, він шкандибав у нічній пітьмі.
Гострий біль пронизував ногу щораз, як він ступав на неї, і Монтег думав: дурень ти, дурень, жахливий дурень, ; чортів дурень, ідіот, дурень проклятущий і ще тричі дурень... Дивись, що ти накоїв, і як тепер це розплутувати, і що тепер робити? Гордість, будь вона проклята, і гнів, — а відтак він усе зіпсував, усе згубив і наплював на всіх і на себе. Але ж і на нього стільки навалилося — Бітті, й ті жінки, і Мілдред, і Кларіс — все відразу. І все-таки немає тобі прощення, нема. Дурень, клятий дурень, так себе виказати!
Ні, ми ще врятуємо, що можна, зробимо, що можна. А коли вже доведеться горіти, то прихопимо декого з собою.
Раптом він згадав про книжки і повернув назад. Так, про всякий випадок.
Він знайшов книжки там, де залишив, біля садового паркану. Мілдред, хвалити бога, забрала не всі. Чотири ще лежали там, де він їх заховав. У пітьмі чулися крики, спалахували вогні. Десь удалині гуркотіли інші "саламандри", ревіння їхніх сирен зливалося з ревінням поліційних автомобілів, які мчали нічним містом.