Але Милочка дивилася так благально і такі в неї були очі, і вона ж таки не стороння, а найзацікавленіша особа…
— Голова кооперативу "Варіант", — одним подихом видихнув Женя.
— Дикий Семен Панасович, — видихнув Вітасик.
— Ой! Хлопчики! Ой, молодці! Так, значить, недаремно я хвилювалася. І вас турбувала недаремно, — вдячний погляд Милочки був нагородою хлопцям за їхні переживання.
На цьому інформація вичерпувалася, бо хлопці й самі більше нічого не знали — Горбатюк у подробиці їх не втаємничував.
Але й цього було досить, щоб Милочка дивилася на них, як на героїв. До кінця перерви і взагалі до кіпця того дня Женя, Вітасик ходили, як янголи по хмарках.
Але наступного дня вони впали на грішну землю.
На першій же перерві, відкликавши хлопців убік, Милочка прошепотіла:
— Тато сказав, що все це — нісенітниця! І агент "СД", і голова кооперативу, і всі підозри. Той Семен Панасович Дикий — дуже порядна і чесна людина. І скоро міліція в цьому впевниться.
— Ти сказала татові?! — жахнувся Женя.
— Нащо?! — сплеснув руками Вітасик.
— А що — я могла мовчати? Це ж його стосується! Безпосередньо! — вона дивилася так, що доводити їй щось було просто неможливо.
Хлопці були в той день як у воду опущені. Це ж як дізнаються капітани, що вони розказали Милочці (а професор Петриківський мовчати, мабуть, не збирається, раз хоче довести міліції порядність і чесність Дикого), хоч хрестись і тікай.
Вони відчували себе зрадниками і нікчемами.
Довго вагалися і нарешті вирішили — піти й сказати Горбатюку все, як є, покаятися. Завжди краще самому признатися, ніж чекати, поки тебе, як кошеня, носом тикнуть у твою шкоду.
Тим більше вони зарані домовлялися, що прийдуть сьогодні до Степана Івановича дізнатися про новини у справі агента "СД".
Капітана Горбатюка на місці не виявилося. Вони чекали його три години, але він так до кінця робочого дня у райвідділі і не з'явився.
А коли вони наважилися нарешті звернутися до чергового, той їм сказав:
— Не чекайте, хлопці, його вже не буде.
Так Женя і Вітасик ні з чим і пішли.
Була субота, і все відкладалося аж до понеділка. А в неділю вранці до Вітасика прибіг захеканий, схвильований Женя. І зашепотів, задихаючись:
— Ходімо! Швидше! Є справа. Термінова.
— Що таке?
— Потім. Скажи батькам, що на цілий день…
— Тю!.. А я ж домовився з батьком лагодити мій велосипед…
— Відкладеш! А це — невідкладне.
— Та що таке?
— Кажу — нема часу. Потім. І попроси хоча б карбованця. Треба.
— Ну ти даєш!
— Швидше. Бо запізнимось. Давай!
Добре, що Григорій Тарасович був, по-перше, взагалі добрий чоловік, а по-друге, у нього на цю неділю були ще й свої особисті плани, крім Вітасикового велосипеда. І через хвилину Вітасик з троячкою в кишені ("Бо ж поїсти треба буде! Що тобі карбованець?", — сказала мама) вже біг разом з Женею вниз по сходах.
— Так що таке — ти можеш сказати? — на бігу спитав він Женю. — Куди ми?
— На вокзал. На електричку.
— Чого?
— Там нас Милочка чекає.
— Що?!
— Вона подзвонила мені по телефону і… мало не плакала, просила…
Вітасику боляче кольнуло в грудях, що не йому, а Жені подзвонила Милочка. Але на особисті переживання часу зараз не було,
— А що трапилося?
— Сказала, що подробиці розкаже, але щось із татом і з агентом "СД". Треба, сказала, простежити, куди їде тато.
— А ти ж казав — ніколи не будеш. Ні стежити, ні слідкувати.
— Це вона стежити хоче. За власним татом. Може, йому допомога потрібна. І що я міг зробити, як вона: поможіть, хлопчики, я сама боюсь…
Проте перш ніж послідкувати за хлопцями на вокзал, ми з вами мусимо повернутися у вчорашній день, у суботу. Щоб дізнатися, чим же був так зайнятий капітан Горбатюк, що не вийшов на зв'язок з хлопцями, як обіцяв.
Розділ XVI
Четвертим в операції взяв участь Майкл Джексон.
У суботу годині об одинадцятій ранку у кабінеті капітана Горбатюка задзвонив телефон.
— Приїжджайте негайно, — не привітавшись, не назвавшись, вимогливо проказав схвильований топкий, наче дівочий голос.
— Хто це? — спитав капітан.
— Приїжджайте, бо його, здається, забрали.
— Хто забрав? Кого?
— Пожильця мого, Семена Панасовича.
— Хто, хто забрав? — Капітан нарешті зрозумів, що дзвонить хазяйка Дикого.
— Двоє якихось. Урки, по-моєму. Швидко давайте, бо не встигнете. На машині. Номер запишіть…
— Машина яка? Марки якої? "Лада", "Жигулі", "Москвич", "Запорожець"? — записуючи номер, спитав Степан Іванович.
— А біс її знає, низьконоса така. На праску схожа.
— Колір?
— Світла. Сіра. Давайте. Бо дуже він хвилювався…
— Коли це було?
— Хвилин двадцять тому. Поки я добігла до автомата… поки додзвонилася…
— Які вони, ті двоє?.. Один високий, з довгим світлим волоссям? Другий з чорною бородою і з сережкою в одному вусі? Так?
— Ви їх що — знаєте?
— Я зараз приїду.
Поклавши трубку, Горбатюк тут же зв'язався з автоінспекцією: попросив затримати світло-сіру чи то "Ладу", чи новий "Москвич", чи "Таврію" і назвав номер.
А сам поїхав до Жовтневого. Він і так збирався туди їхати. У справі розбійного нападу на кафе.
Хазяйка зустріла його на порозі, зосереджена і серйозна.
— Розказуйте, що тут у вас трапилося.
— Ну що… Зранку він нервував дуже. Бачу, весь час у вікно позирає, ходить по хаті, ходить. Я йому: "Чого це ви?" А він: "Мусить один товариш під'їхати. Не знаю, чи встигне". — "Ви що — знову кудись їхати намилились? От непосидючий", — кажу. А він: "Така вже моя доля…" Пішла я на кухню поратися. Раптом заходить — блідий як стіна. "Слухайте, от вам номер телефону. Якщо вони мене заберуть, подзвоните. І сховайтесь, наче вас нема вдома. І номер машини скажете…" І назвав. Здивувалася я — що таке?.. Визирнула у вікно: ідуть двоє, чорнобородий, з сережкою, і високий волосатий. А біля воріт машина. "Казав: товариш, а їх двоє", — думаю. Хотіла ще спитати, а він: "Ховайтесь швидше! Я вас благаю!" Бачу, він так хвилюється, шаснула я у комірчину в передпокої, двері прикрила, зачаїлася. Чую — стукають. Клацнула клямка — відчинив він. "А-а. Нарешті. Застали-таки", — хтось із тих двох весело так. "Що ж ти, зараза, нас за носа водиш! Думаєш, ми жартуємо" — це вже інший, сердито. "Хазяйка дома?" — "Нема". — "Це добре. Не доведеться з нею возитися". — "Я сказав, гроші не мої, кооперативні, без правління не можу, а правління…" — "Не мели дурниць! Поїхали". — "Куди?" — "Він сам хоче з тобою поговорити". — "Я нікуди не поїду". — "Так залишишся тут навіки". — "Перо в бік — і всі діла?" — "Не дригайся, бо…" Більше я нічого не чула. Вийшли вони. У комірчині віконце маленьке. Дивлюся — пішли усі троє. Він посередині, вони по боках. Сіли в машину — поїхали. Ну я одразу — на пошту до автомата.