Замість відповіді самітник лише посміхнувся й витяг зі своєї скрині шкіряну сулію місткістю з піввідра. Потім він приніс два великі келихи з буйволового рогу в срібній оправі; думаючи, що тепер уже можна не соромитися, він налив їх по вінця і, сказавши за звичаєм саксів: "Твоє здоров'я, сер Ледачий Лицар", — одним духом перехилив свій келих.
— Твоє здоров'я, святий паламарю з Копменгерста, — відповів лицар і також осушив свій келих.
— А чи знаєш, святий паламарю, — вів далі прибулець, — я ніяк не можу второпати, чому це такий здоровенний хлоп'яга і майстер попоїсти, як ти, вирішив жити сам-один у цій глушині. Як на мене, тобі куди більше пасувало б жити в замку, їсти масно, пити міцно, а не харчуватися стручками та запивати їх водою, або жити з милості якогось там лісничого… На твоєму місці я б знайшов собі і забаву, і їжу, полюючи на королівську дичину. Чимало є добрих черід у цих лісах, і ніхто не помітить відсутності того оленя, що піде на користь служителеві святого Дунстана.
— Сер Ледачий Лицарю, — відповів паламар, — це небезпечні слова, прошу, не вимовляй їх. Я воістину самітник перед королем і законом. Якби я надумав ласувати дичиною мого володаря, не минути б мені в'язниці, а можливо, якщо не врятує чернеча ряса, — і шибениці.
— А все-таки, — сказав лицар, — на твоєму місці я виходив би у місячні ночі, коли лісничі й вартові заваляться спати, і, бурмочучи молитви, нема-нема та й пускав би стрілу в череду бурих оленів, що пасуться на зелених галявинах… Розвій мої сумніви, святий паламарю: невже ти ніколи не займаєшся такими справами?
— Друже Ледарю, — відповів самітник, — ти знаєш про моє господарство все, що тобі потрібно, і навіть більше того, на що заслуговує непроханий гість, який вдирається силою. Повір мені, користуйся добром, що посилає тобі Бог, і не допитуйся, звідки що береться. Наливай свою чару на здоров'я, але, будь ласкав, не став мені більше зухвалих питань. Бо я тобі доведу, що, якби не моя добра воля, ти б не знайшов тут пристановища.
— Клянуся честю, це ще дужче розпалює мою цікавість! — сказав лицар. — Ти — найтаємничіший самітник, якого мені доводилося зустрічати. Перш ніж ми розійдемося, я хочу гарненько з тобою познайомитися. А щодо твоїх погроз, знай, свята людино, що моє ремесло в тому й полягає, щоб вишукувати небезпеку всюди, де вона є.
— Сер Ледачий Лицарю, п'ю за твоє здоров'я, — сказав самітник. — Я високо ціную твою доблесть, але досить низької думки про твою скромність. Якщо хочеш поборотися зі мною рівною зброєю, я тебе по-дружньому та з братньої любові так оброблю, що на цілих дванадцять місяців відучу від гріха зайвої цікавості. Лицар випив із ним і попросив призначити вид зброї.
— Та немає такої зброї, починаючи від ножиць Даліли та копійчаного цвяха Яелі й аж до меча Голіафа, — відповів самітник, — з якою я був би тобі до снаги… Але якщо вже ти доручаєш мені вибір зброї, що ти скажеш, друже мій, про такі дрібнички?
З цими словами він відімкнув інший прикомірок і витягнув звідти два палаші та два щити, які зазвичай носили йомени. Лицар, який стежив за його рухами, помітив у цьому другому потайному прикомірку два чи три відмінні луки, арбалет, зв'язку прицілів для нього й шість сагайдаків зі стрілами. Між іншими предметами, що далеко не личать для осіб духовного звання, у глибині темного прикомірка впала йому в око арфа.
— Ну, брате паламарю, обіцяю тобі, що більше не чіплятимусь з образливими запитаннями, — сказав лицар. — Те, що я бачу в цій шафі, дає відповіді на них. Крім того, я помітив там одну річ, — тут він нахилився й сам витяг арфу, — на якій змагатимуся з тобою набагато охочіше, ніж на мечах.
— Мабуть, сер лицар, — сказав самітник, — що тебе недаремне прозвали Ледарем. Зізнаюся, ти здаєшся мені дуже підозрілим чолов'ягою. Проте ти — мій гість, і я не випробовуватиму твою мужність інакше, як за твоїм власним бажанням. Сідай, наповни свій келих, будемо пити, співати й веселитися. Коли знаєш гарну пісню, завжди будеш приємним гостем у Копменгерсті, поки я є настоятелем при каплиці святого Дунстана, а це, Бог дасть, протриває доти, поки замість сірої ряси не покриють мене зеленим дерном. Ну, чого ж ти не п'єш? Наливай чару повніше, тому що цю арфу тепер не швидко настроїш. А ніщо так не прочищає голос і не загострює слух, як чара доброго вина. Що ж до мене, я люблю, щоб винце пробрало мене до кінчиків пальців; отоді я можу спритно перебирати струни.
Розділ XVII
Надвечір, перше ніж засну,
Грубеньку книжку розгорну,
Що оповість життя святих.
Які не знали слова гріх.
А догорить свіча моя –
З молитвою лягаю я.
……….
Та хто втече від суєти,
Щоб мир і спокій віднайти,
Зречеться пристрасті й чуття
За плин самітного буття?
Т. Вортон
оча гість охоче виконав пораду гостинного самітника, однак досить довго вовтузився з арфою, перш ніж її наладував.
— Мені здається, святий отче, — сказав він, — що тут бракує однієї струни, та й інші в поганому стані.
— Ага, то ти помітив це? — сказав самітник. — Виходить, ти майстер своєї справи. Вино і пунш, — додав він, багатозначно звівши очі до неба. — Все лихо від вина і пуншу. Я вже казав Але-ну з Вибалки, північному менестрелеві, що після сьомого кухля краще не чіпати арфи. Але дуже вже він упертий, з ним не домовишся… Друже, п'ю за успіх твого виступу.
Сказавши це, він з поважним виглядом спорожнив свій келих, увесь час похитуючи головою при спогаді про п'яного шотландського співака.
Тим часом лицар абияк налагодив струни і після короткої прелюдії запитав господаря, що йому більше до вподоби: заспівати сірвенту мовою французьких трубадурів або ж серенаду мовою італійських менестрелів, або віреле, або баладу простонародною англійською мовою?
— Баладу, баладу, — сказав самітник. — Це буде краще за будь-яку французьку нісенітницю. Я найчистіший англієць, сер лицар, такий самий англієць, яким був мій заступник святий Дунстан, а він, напевно, так само цурався цих сірвенту і віреле, як чортових ратиць. У мене в келії співаються лише англійські пісні.
— Ну добре, — погодився лицар, — я спробую пригадати баладу, складену одним саксом, якого я знав у Святій Землі.