Собака тим часом побачив його, загавкав дужче, лютіше, зморено відсапуючись, і все плигав угору. Стоячи за ялиною, Іван пригнувся, поглядом одміряв якусь півсотню кроків до гострої камінної брили у траві й націлив туди пістолет. Вівчарка розгонистими стрибками наближалася, прищуливши до голови вуха, витягнувши хвіст; уже стало видно її роззявлену пащу з висолопленим язиком і жовтими іклами. Іван затамував віддих, намагаючись якнайкраще влучити, і, трохи не підпустивши собаку до каменя, вистрілив. І в ту ж мить збагнув — промахнувся. Пістолет шарпнуло стволом угору, засмерділо порохом, вівчарка загарчала лютіше. Тоді він, майже не цілячись, але фізично відчуваючи напрямок її страшного бігу, квапливо вистрілив удруге. І раптом тиха радість на мить спалахнула в його душі — собака заскавчав, перекинувся через голову і за якихось двадцять кроків од нього затіпавсь у траві всім тілом. Іван уже ладен був метнутися в ліс, як раптом угледів недалеко ще одного — величезний з підпалинами на боках вовкодав, широко викидаючи лапи, засапавшись мчав угору. За ним у траві волочився-підстрибував довгий ремінний поводок.
Усе ж Іван запізно помітив небезпеку. Похапцем тицьнув назустріч пістолетом, але пострілу не було, певно, щось заїло, тоді він шарпнув пістолет до себе, плеснув по затвору долонею, але вовкодав був уже поруч, хрипко рикнув і скочив. Іван, пригнувшись, кинувся за ялину, собака пронісся повз його плече, важко перекрутнувся і з роззявленою пащею метко скочив назад. Іван, не знаючи як оборонитися, виставив уперед руки.
Це був занадто рвучкий стрибок, Іван не встояв на ногах, пістолет випав, і вони обоє, людина й собака, покотилися по землі. Здавалось, усе швидко закінчиться, але Іван в останню мить устиг схопити вовкодава за нашийник і з нелюдським напруженням рук не дав зчепитися на собі його зубам. Собака дряпонув його кігтями, десь, тріснувши, роздерлась одежина. Іван, проте, щосили тримаючи пса за нашийник, лівою рукою схопив його за передню лапу і крутнув. Отак вони ще разів зо два перекотились одне через одного — собака й людина — і знов опинилися поруч. Іван викинув убік ноги й намагався якось вилізти на вовкодава, але той оскаженіло поривався до нього, і Йван відчув, що довго так не витримає. Тоді він востаннє зібрав усю спритність, крутнувсь на землі, перекинув через себе собаку і щосили придавив йому коліном ребра. Той теж шарпнувся, мало не вирвавши з рук нашийника, гавкнув, але — Іван відчув — під коліном у нього щось ніби хруснуло.
Собака пронизливо заскавчав, людина, здираючи з пальців шкіру, тугіше закрутила нашийник і ще дужче налягла коліном. Однак вовкодав вискнув, підкинув задом, ошаліло шарпнувся і вирвавсь.
У Івана щось озвіріло в душі, він зіщулився, одразу ж чекаючи нового стрибка. Але собака не стрибав, розпластався на землі і, витягнувши вперед товсту морду з висолопленим набік язиком, часто, зморено дихав і дико дивився на людину. В Івана, натруджена нашийником, нестерпно пекла права рука, нервово сіпався від перевтоми плечовий м’яз, мало не вискакувало з грудей серце. Якусь мить, поклавши на траву тремтячі руки, він теж стояв навколішках і майже не по-людському, здичавіло, дивився на собаку.
Вони обоє несамовитими очима стежили один за одним, побоюючись пропустити один в одного перше бажання скочити. Іван до того ж дуже боявся, що ось-ось з’являться німці — цих кілька секунд здались йому вічністю. Потім він подумав, що вовкодав навряд чи кинеться на нього, і нерішуче звівся на ноги. Не одводячи погляду від собаки, Іван метнувся вбік і вхопив у траві каменюку. Вовкодав наїжачив хребет, ударив по землі хвостом, — ось-ось стрибне, одначе не стрибнув, — мабуть, йому дісталося не менше, ніж людині, і він тихенько, безсило скавулів. Тоді Іван рішучіше ступив назад ще раз, вовкодав підвів голову, посунувся, поводок його зашарудів у траві. Проте собака не побіг і не плигнув. Іван, побачивши це, посмілішав і боком мерщій подався вгору до ялини, де був пістолет.
Собака заскавчав од безсилої люті, тягнучи покалічений зад, ослабло поповз у траві і спинився. А людина вхопила на траві пістолет і зморено, скільки вистачало сили, почвалала розвилкою угору, в ялинову гущавину.
2
За якихось п’ять хвилин він уже був у лісі й біг уздовж вируючого струмка з прозорою водою. Ліс тут був чистий, без ломаччя, проте бігти заважали густі брили скель. Підйом теж був крутий, і Иван швидко знесилився. Чекаючи й боячись нового переслідування, Іван скочив було до струмка, щоб збити вівчарок із сліду. Але крижана вода холодом ударила в ноги, і він, пробігши якихось двадцять кроків, вискочив знову на берег. Видряпавшись на скелясту кручу, струснув, перезаряджаючи, пістолет, — затвор викинув на каміння перекошений патрон. Іван нагнувся, щоб підняти його, й раптом обімлів — крізь гомінке булькотіння струмка десь позаду долинула розмова. Одразу забувши про патрон, він шпарко подався вгору, трохи вбік од струмка, на схил яруги, проліз крізь гущавину молодого ялинника й, ледве гамуючи дихання, поліз рачки.
Спочатку йому здалося, що навкруги було тихо, тільки жебонів струмок і шуміло верховіття ялин. Подув фен,[1] і в небі із-за гір виплив скуйовджений краєчок хмари — швидко насувався дощ. Іван сторожкими очима оглядівся довкола, зазирнув униз на каміння, під ялинами — наче ніде нікого. Він уже рушив був далі, коли позад нього залунало трохи притишено, але наполегливо:
— Русо!
Він схилився нижче, пригнув голову — ні, то був не німець, а, мабуть, якийсь гефтлінг.[2] Бракувало ще клопоту чекати на когось, тут хоча б самому видертися — знав із власного досвіду, як це важко. Німці, певно, зчинили вже тривогу і наздоганяють — не так це просто втекти.
І він щодуху подався далі, продираючись між камінням і ялинами вище, навкоси гористим лісовим схилом. Струмок лишився десь осторонь, дзюрчання його притихло, дужче й виразніше почали шуміти ялини; свіжий вітер скрізь гойдав верховіття; сонце сховалося; спохмурніле небо чимраз далі й ширше облягала сіра хмара. Було парко, куртка на спині змокла від поту, смугастий берет Іван десь загубив і обличчя витирав рукавами, невпинно оглядаючись навкруги та прислухаючись. Одного разу, відхекуючись, він почув далеке ще, але настирливе стрекотіння мотоциклів: тут десь проходила дорога, і німці, напевне, вже оточували місцевість. Охоплений сумовитим передчуттям, Іван дослухався, міркуючи, як тікати далі, і водночас по якомусь невловимому звукові збагнув, що позаду хтось біжить. Це вже було зле: може, то зовсім не гефтлінг, а німець! Іван одскочив за моховитий окоренок ялини і клацнув запобіжником пістолета. Тим часом мотоцикли з чимраз дужчою тріскотнявою наближалися. "Оточують, сволота…" — майнула думка. Іван озирнувся, вклякнув за ялиною на одне коліно і звів стиснутий у кулаці пістолет. Знов унизу застукотіли по камінню кроки. Він придивився, виразно відчуваючи в гущавині місце, де з’явиться людина. Якийсь час там нікого не було видно, й Іван напружено чекав. За мить унизу на галявину між дерев вибігла легка смугаста постать, на вигляд ніби підліток, озирнулася, жваво скинула очима вгору й побачила його.