Але щоб Клайд був спокійний і весь час пам'ятав, що оборонець — поруч, подібно до стіни, бастіону між ним і нетерплячою, напруженою, недовірливою та ворожою юрбою, Джефсон присунувся майже впритул до нього, зовсім близько: час від часу він міг навіть ставити ногу на східці трибуни для свідків або, нахиляючись до Клайда, спертись рукою на поруччя його крісла. Він весь час повторював: "Так-так-так… Та-ак… А далі що?.. А потім?" І впевнений, підбадьорливий, дружній голос Джефсона незмінно додавав Клайдові сили, і він зумів доладно, твердо, не запинаючись, розповісти коротку повість свого життя.
— Я народився у Гренд-Репідс, штат Мічіган. Тоді мої батьки керували в цьому місті релігійною місією і виступали з проповідями на вулицях…
РОЗДІЛ XXIV
Клайд дійшов у своїх показаннях до того моменту, коли з Куїнсі, штат Іллінойс (там його батьки якийсь час працювали в "Армії Спасіння"), сім'я переїхала в Канзас-Сіті, де він, починаючи з дванадцяти і до п'ятнадцяти років, намагався знайти яку-небудь роботу, бо йому не подобалось учитися в школі і одночасно брати участь у релігійній діяльності, як того хотіли батьки.
— І успішно йшло ваше навчання в школі?
— Ні, сер. Нам доводилось надто часто переїздити.
— В якому класі ви вчились, коли вам було дванадцять років?
— Бачите, мені вже треба було перейти до сьомого, але був я тільки в шостому. Тому мені й не подобалося в школі.
— А як ви ставились до релігійної діяльності батьків?
— Та що ж, це справа хороша… тільки я не любив зечорами співати псалми на вулицях.
І так він розповідав далі: про те, як служив у дешевій крамничці, як продавав содову воду і розносив газети, поки, нарешті, не став розсильним у "Грін-Девідсон"— найкращому готелі в Канзас-Сіті, пояснив він.
— Ну, от що… — промовив Джефсон. (Він боявся, що Мейсон, намагаючись викликати недовір'я до Клайда як свідка, буде занадто докладно допитуватись про аварію з автомобілем та про вбиту дівчинку в Канзас-Сіті і зіпсує враження від показань Клайда, — і вирішив випередити противника. Безперечно, правильно ведучи допит, можна буде пояснити і пом'якшити всю цю історію, а якщо залишити це на Мейсона, то він, звичайно, зробить з неї щось надзвичайно тяжке.) І тому Джефсон провадив далі:
— Скільки ж часу ви там служили?
— Трохи більше від року.
— А чому пішли звідти?
— Бачите, тут сталось одно нещастя…
— Яке саме?
І Клайд, заздалегідь підготовлений і вимуштруваний, докладно розповів про все, включаючи смерть дівчинки і свою втечу, — всім цим Мейсон, звичайно, мав намір зайнятися сам. І тепер, слухаючи Клайда, він тільки похитав головою і пробурчав іронічно:
— Сам підніс… непогано зроблено!
А Джефсон, розуміючи все значення того, що тут відбулось (схоже на те, що він вивів з ладу найкращу зброю м-ра Мейсона!), провадив далі:
— Скільки, ви сказали, вам було тоді років?
— Ішов вісімнадцятий.
— Значить, ви хочете сказати от що, — провадив він далі, кінчивши з усіма запитаннями, які міг придумати у зв'язку з цією подією: — Ви не знали, що могли повернутись, бо машину взяли не ви, і не знали, що після ваших пояснень батьки могли взяти вас на поруки?
— Заявляю протест! — крикнув Мейсон. — Нічим не доведено, що він міг повернутися в Канзас-Сіті і що батьки могли взяти його на поруки.
— Протест прийнято! — прогримів суддя з свого підвищення. — Попрошу оборону, допитуючи свідка, триматися ближче до справи.
— Знімаю запитання, — озвався з свого місця Джефсон.
— Ні, сер, я цього не знав, — усе-таки відповів Клайд.
— У всякому разі саме з цієї причини, виїхавши з Канзас-Сіті, ви почали називати себе Тенет, як ви мені казали? — провадив далі Джефсон.
— Так, сер.
— До речі, Клайд, звідки ви взяли прізвище Тенет?
— Це прізвище хлопчика, з яким я грався в Куїнсі.
— І це був хороший хлопчик?
— Заявляю протест! — крикнув з місця Мейсон. — Неправильно, неістотно, не стосується справи.
— Однак він міг дружити з хорошим хлопчиком, всупереч усьому, в чому ви хотіли б запевнити присяжних, і в цьому розумінні моє запитання навіть дуже стосується справи, — єхидно зауважив Джефсон.
— Протест прийнято! — загримів суддя Оберуолцер.
— А вам тоді не спадало на думку, що йому це може не сподобатись і що ви. можете завдати йому прикростей, коли його ім'ям користується людина, змушена переховуватись?
— Ні, сер… я думав, що Тенетів дуже вже багато…
Тут слухачі могли б поблажливо усміхнутись, але публіка була так вороже настроєна, з таким розлюченням ставилась до Клайда, що годі було й говорити про подібну легковажність у залі суду.
— Послухайте, Клайд, — провадив Джефсон далі, зрозумівши, що йому не вдалось пом'якшити настрій натовпу, — адже ви любили свою матір, правда ж?
Протест, суперечка, і кінець кінцем запитання визнано допустимим і законним.
— Так, сер, звичайно, я любив її,— відповів Клайд, але після легкого вагання, яке не залишилось непоміченим: щось стиснуло йому горло, і груди його піднялись і опустились у тяжкому зітханні.
— Дуже?
— Так, сер… дуже.
Тепер він не смів підняти очі.
— Вона завжди робила для вас усе, що могла і що вважала правильним — так?
— Так, сер.
— Але в такому разі, хоч вас і спіткало страшне нещастя, як же ви все-таки могли втекти і стільки часу жити далеко від матері? Чому ви ні слова не сказали їй про те, що ви зовсім не так винні, як здається, і що їй не треба тривожитись, бо ви знову працюєте і намагаєтеся поводитись як порядний юнак?
— Але ж я писав їй, тільки не підписувався справжнім ім'ям.
— Розумію. А ще як-небудь сповіщали про себе?
— Так, сер. Я одного разу послав їй трошки грошей. Десять доларів.
— І ви зовсім не думали про повернення додому?
— Ні, сер. Я боявся, що мене арештують, коли я повернусь.
— Інакше кажучи, — особливо значуще відкарбував Джефсон, — ви були інтелектуальним і моральним боягузом, як сказав мій колега містер Белнеп.
— Я протестую проти спроб розтлумачувати присяжним зізнання обвинуваченого! — перепинив Мейсон.
— Зізнання обвинуваченого, справді ж, не потребують будь-якого тлумачення. Вони дуже прості і правдиві, це зрозуміло кожному, — швидко докинув Джефсон.
— Протест прийнято! — оголосив суддя. — Продовжуйте, продовжуйте!