Та після коротких і яскравих хвилин першої з дня арешту поїздки вільними просторами, повз багатолюдні вокзали, повз освітлені зимовим сонцем степи і снігові пагорби, які нагадували йому Лікург, Сондру, Роберту і весь калейдоскоп подій цього року, що мали такий згубний для нього кінець, — сірі, неприступні стіни обернської тюрми, де похмурий канцелярист, записавши в книгу його ім'я і склад злочину, передав його двом наглядачам, і після ванни впали під ножицями перукаря чорні хвилясті кучері, його краса і гордість; потім йому видали смугастий тюремний одяг і огидну шапчину з тієї ж смугастої матерії, тюремну білизну і товсті сірі повстяні пантофлі, завдяки яким не чути, як метаються по камерах арештанти — коли-небудь і він метатиметься. І видали номер: 77221.
І, вбравши таким чином, його негайно відпровадили в саму Оселю смерті і замкнули там в одній з камер нижнього поверху — майже квадратне, вісім футів на десять, світле, чисте приміщення, де, крім унітаза, були ще залізне ліжко, стіл, стілець і невелика полиця для книг. І, тільки усвідомлюючи невиразно, що праворуч і ліворуч від нього, вздовж довгого коридора, тягнуться ще ряди точнісінько таких самих камер, він спершу постояв, потім сів на стілець і стомлено подумав про те, що більш пожвавлене, більш зігріте людською близь кістю життя бріджбурзької тюрми залишилося позаду, як і ті дивні, гомінливі зустрічі, якими були відзначено його шлях сюди.
Болісне напруження і мука цих годин! Цей смертний вирок, ця поїздка і крикливі юрби на станціях; тюремна перукарня внизу, де перукар з ув'язнених обстриг йому волосся; білизна і одяг, який на нього наділи і який тепер йому треба носити щодня. Ні в камері, ні в коридорі не було дзеркала, але все одно, він почуває, який він має вигляд. Ця мішкувата куртка і штани, цей смугастий ковпак. Він у відчаї зірвав його і кинув на підлогу. Адже тільки годину тому на ньому був пристойний костюм, сорочка, галстук, черевики, і, виїжджаючи з Бріджбурга, він мав цілком пристойну і навіть приємну зовнішність, — так йому самому здавалося. Але зараз — на кого він став схожий! А завтра приїде його мати, а там, може, Джефсон і Белнеп. Боже!
Та це було ще не все. Він побачив, як у камері напроти худий, заморений, страшний китаєць, у такому ж смугастому одязі, впритул підійшов до грат, втупив у нього загадковий погляд своїх розкосих очей, але тут же відвернувся і почав енергійно чухатися. "Може, воші?" з жахом подумав Клайд. Адже в Бріджбурзі були блощиці.
Китаєць — убивця. Та це ж Оселя смерті. І тут між ними немає ніякої різниці. Навіть одягнені однаково. Хвала богові, відвідувачі, видно, бувають рідко. Мати казала йому, що до ув'язнених майже нікого не допускають, тільки раз на тиждень зможуть приходити вона, Белнеп і Джефсон, та ще священик, якого він сам укаже. А ці невблаганні, пофарбовані білою фарбою стіни, — вдень їх, певно, яскраво освітлює сонце через скляний дах споруди, а вночі, ось як зараз, електричні лампи з коридора — все зовсім не так, як у Бріджбурзі: набагато більше світла, яскравого і нещадного. Там тюрма була стара, сіробурі стіни не відзначалися чистотою, камери були просторі, більш щедро обладнані, на столі часом з'являлася скатерка, були книги, папір, шашки і шахи, тоді як тут… тут нічого не було: тільки тісні, суворі стіни, залізні прути грат, що доходять до масивної міцної стелі, і ці важкі-важкі залізні двері з таким самим, як у Бріджбурзі, малюсіньким віконцем для передачі їжі.
Та ось звідкілясь лунає голос:
— Гей, хлопці, у нас новенький! Нижній ярус, друга камера по східному ряду:
Йому відгукнувся другий:
— Їй-богу? А на що він схожий?
І одразу ж третій:
— Гей, новачок, як тебе звати? Не бійся, ми тут усі одного поля ягоди.
І знову перший, у відповідь другому:
— Та так, довгий, худенький. З усього видно, матусин синок, та загалом нічого. Гей, ти там! Як тебе звати?
Клайд спершу мовчить — у роздумі, не розуміючи, як йому бути. Як поставитися до такої зустрічі? Що казати, що робити? Чи варто поводитися з ними по-дружньому? Але інстинктивний такт не покидає його навіть тут, і він спішить ввічливо відповісти:
— Клайд Гріфітс.
І один з тих, що запитували, одразу підхоплює:
— А, Гріфітс! Чули, чули. Добро пожалувати, Гріфітс! Ми не такі вже страшні, як здається. Ми читали про твої бріджбурзькі справи. Так і думали, що скоро з тобою побачимось.
І ще новий голос:
— Не вішай носа, друже! Не так уже тут погано. Як кажуть: тепло і не дме.
І звідкись чутно сміх.
Та Клайдові було не до розмов; з тугою і страхом він оглядав стіни, двері, потім перевів очі на китайця, який, мовчки припавши до своїх дверей, знову дивився на нього. Жах! Жах! І ось отак вони переговорюються між собою, так фамільярно зустрічають кожного новака. Ніякої уваги до його нещастя, до його розгубленості перед новим, незвичним становищем, до його тяжких переживань. А проте, кому спаде на думку вважати убивцю нещасним і розгубленим? Найстрашніше від усього, що вони тут заздалегідь прикидали, коли він потрапить у їхнє товариство, а це означає, що всі обставини його справи тут відомі. Можливо, його дражнитимуть, дратуватимуть, мучитимуть, поки не примусять поводитись так, як їм подобається. Коли б Сондра чи хто-небудь з колишніх його знайомих міг бачити його тут, міг хоч уявити собі все це… Господи! А завтра його рідна мати прийде сюди!
Через годику, коли вже зовсім смеркло, високий, мертвенно-блідий тюремник у форменому одязі, менш образливому для очей, ніж одяг ув'язнених, просунув у дверне віконце залізний піднос з їжею. Вечеря! Це йому. А той худий жовтий китаєць напроти вже одержав і їсть. Кого він убив? Як? І от уже з усіх кінців чути, як шкребуть по залізних підносах! Звуки, що скоріше нагадують годівлю звірів, ніж людську трапезу. А звідкись навіть долітають розмови впереміжку з плямканням і брязкотом заліза. Клайда почало нудити.
— А, диявол! І чого вони там, на кухні, ні чорта не можуть вигадати, крім холодних бобів, смаженої картоплі і кофе?
— Ну, вже й кофе сьогодні! От коли я сидів у тюрмі у Буффало…
— Гаразд, гаразд, заткни пельку! — гукнули з другого кутка. — Наслухалися вже про тюрму в Буффало і про тамтешню шикарну жратву. Щось не видно, щоб ти тут хворів на втрату апетиту.