— Хлопці, та дайте ви спокій дівчині,— озвався Максим Ковтяга.— Вона ж іще зовсім дитина.
Знову наче миші в просі зашелестіли на печі.
Тут до хати, відштовхнувши в порозі плечем Максима Ковтягу, наче хура соломи в’їхала — до самої стелі кучмами сягала ця розсядиста хура, мала дві голоблі, а в голоблях — якісь вузли, й скоро з тих вузлів на стіл виставлено горілку, хліб та сало, й хура загуркотіла не так голосом, як залізними ободами по каміняччю:
— Знову, хлопці? А я знову для вас! Галю, де ще таку вірну любов знайдеш? Нема ж у тебе нікого, аби чекати, хіба я не знаю? Кириле, та любить вона тебе, любить, по очах її бачу, тільки не признається, бо тільки ж сімнадцять годоч-ків їй. Не я буду ваш дядько Захар Захарович Куниця, коли разом не посватаємо Галю. Нема в тебе, Галю, скарбів ніяких, гола ти, бо й твоя мати-вчителька гола, та маєш ти такі скарби, такі багатства, які не в кожної дівки знайдеш. Ну, будьмо, щоб нам добре велося!
Горілка забулькала в череп’яні кухлі, з рук-голобель Захара Захаровича кожне випило, навіть Маковій, а що Максим Ковтяга відвернувся, то череп’яний кухоль брязнув йому на зубах, губи мимохіть розімкнулися — й горілка полилася в горло, на підборіддя, на шию.
Галя за столом заплющилась і тремтіла.
Поряд із нею перев’язаний рушником Кирило Стасюк, либонь, уже димів від спожитої за цілий день горілки.
— То кажи, Галю! — весело наказав дядько Захар.
— Що казати? — прошепотіла вона.
її шепіт наче збудив Кирилову праву руку, ця рука сп’я-лася на дівоче плече,— проте дівоче плече знову струсило її.
— Кажи, що любиш Кирила, що віддасишся за нього.
— Я вже сказала,— прошепотіла вона.— Знаєте.
— Що сказала — те вже чули, а що скажеш — те почуємо.
І тут якийсь рейвах зчинився на печі, скотився поповзом
на лежанку русявий хлопчина, схожий на Галю, з таким самим блідим, наче вимороженим морозом обличчям і з такими самими синіми барвінками очей під чорними бровами. Хлопчиною колотило, він весь тремтів. Поповзом скотившись із лежанки на долівку, здавалося, цей хлопчина щодуху кудись дремене, але він оторопіло завмер — і стояв, розчепіривши руки перед собою.
— О, Васько з неба звалився,— мовив дядько Захар.
Брати Куниці дружно засміялися, що той звалився не з
печі, а з неба.
—1 А чого Васько звалився з неба? — вів далі дядько Захар.— Аби віддати свою сестру заміж. Так?
На крейдяному лиці у Васька губи сіпалися, як попечені.
— Тож віддавай, віддавай її, а ми візьмемо.
Раптово з очей Васькових бризкнули сльози.
— Та відступіться ви,— пробубонів Максим Ковтяга, але його ніхто не почув.
Гармошка наче впилася своєю музикою, закунявши на круглих колінах у Федора Маковія.
— Може, тобі, дитино, краще назад на небо? — стояв перед Васьком хурою сіна дядько Захар.
Здавалося, зараз у Васька очі двома жар-птицями спурхнуть із-під брів і в несамовитому безсиллі почнуть битися по тісних кутках хати, під її низькою дерев’яною стелею, щоб вирватися на волю білої зими, що так ласкаво заглядала через вікна.
В’юном обминувши дядька Захара, він шаснув до столу й худими рученятами почав смикати за груди Стасюка Кирила, намагаючись відірвати його від сестри. Сидячи на ослоні, брати Куниці втішалися голосним реготом.
— Не віддам! — тонко дзигонів голос у Васька.
— Як то не віддаси? — здивувався дядько Захар.— То ти не хочеш щастя своїй сестрі?
Впавши головою на стіл, Галя плакала.
,— Ніколи... Ніколи... Не віддам...
Раптом широкий, наче стодола з необмолоченими снопами, дядько Захар за комір піджачка, за ремінець штанів — і відняв хлопчину від непохитного та незворушного Кирила Стасюка, який погладжував дівчину по спині, мовби до нього й не сікалося оте зінське щеня.
И тут Максим Ковтяга, не тямлячись, ступив од порога, простягнув руки до хлопчини, що дригав ногами під дерев’яною стелею:
— Пусти дитину...
Горбоплечий, телеватий Захар стуснув ліктем старого в живіт, того обпекло гострим болем, перехопило подих. І в цей час Галя вихором вихопилася з-за столу:
— Пустіть, дядьку!
Смикнула за ноги Васька, той гупнув на долівку. Федір Маковій пружно звівся з корячкуватого стільчика, аж перевернувся стільчик, і обома руками тримав гармошку, наче зброю, з якою ось кинеться в бійку.
Брат і сестра стояли посеред хати в тому людському шарварку, обоє перестрашені, обоє гарні спаленілою юною вродою, і, здавалося, той вогонь, яким сповнені їхні серця, ось-ось вирветься, вони спалахнуть, заполум’яніють.
— Звірі!.. Всі ви звірі! — з ненавистю проказала Галя.
— Ти ж диви які вчительські діти! —> з добродушною, м’якою люттю мовив дядько Захар.— Навчилися!.. Гордують!.. Ви в нас погордуєтеї
— Звірі!—тремтіла Галя.
— Та який із мене звір, Галю? — спроквола озвався Кирило Стасюк, потягуючись могутнім тілом.— Та якби я тебе не любив, то хіба вдруге навідався б? А ти не хочеш пошанувати своїх гостей.
— Та вас і сира земля не пошанує!..
— Галю, ти зовсім зсунулася з глузду, а я ж тебе люблю, і ніхто вже тебе так не полюбить, як я.
Галя — в самій приношеній блузці кацавейці, в стьобаній в вовняних панчохах, але без взуття — смикнула Васька за руку, тягнучи до порога. И не встигли вони отямитись, як обоє прожогом шугнули за двері в сіни.
— Куди вони? — озвався Максим Ковтяга.— Обоє ж вони босі... Діти...
— Босі? — засміявся старший брат Куниця.— То нехай погріються на снігу.
В шибках майнули їхні постаті.
—— Галю! — ревнув Кирило Стасюк, аж глина посипалася зі стелі, а на миснику дзеленькнула миска.
Всі в хаті зворохобилися, зчинилася колотнеча, і, сопучи, лаючись, посунули через сіни на подвір’я, заодно вимівши з собою й Максима Ковтягу.
Федір Маковій зостався сам у хаті, прислухаючись до гамору надворі. Що ж, нехай ідуть, а він зостанеться тут. Був уже певен, що, вскочивши в халепу, несподівано, дякуючи цим дітвакам, і вискочив. Отже, порятується. Нехай тільки вони всі відринуть із подвір’я, а потім він уже знайде вихід із пастки, в яку його послав чи то Онисим Потурнак, чи то доля завела...
Але тут під чиїмось кулаком загриміло вікно, задеренчала рама:
— Гей, музикант!
А що той забарився, знову шибка брязнула, а за шибкою гаркнуло: