У тому засліпленні пошнуркував старечою ходою на подвір’я, повернувся з розсохлим кадубцем, той кадубець також полетів у земну прірву. Плаксиво заплющуючись, криво закутуючи тремтячі губи, застогнав:
— Яка вода? Хіба в цій криниці тепер є вода? Звідси можна брати воду?
И тільки тепер осяяло жіночу тяму, й тільки тепер Домка збагнула, що то колотить Максимом Ковтягою, чому надумав; забити криницю, щоб не стало її, щоб ніхто більше сюди не прийшов по воду. Ще не доводилось чути, аби хтось отак забивав свою криницю, але ж — пора страшна, то й люди страшні, то й усе страшне.
— Тут її друга могила... А чого могила має стояти розрита, як провалля?.. Треба зрівняти з землею.
— То вже весни почекайте,— мовила.
— І хай до весни стоїть незасипана могила?
— Марієчко, Марієчко...— тільки й прошепотіла Домка" Й побачивши двох своїх глухонімих синів-близнят Павла й Петра, що через город уже котились сюди, до криниці, замахала руками й гнівно залементувала:—Куди? Ану назад! Ану киш, трикляті...
Глухонімі хлопці сторопіло зупинились, а мати подалася назустріч їм, аби загнати до хати, а то зовсім відцурались домашніх порогів, гасають, то ще догасаються.
Одноногий Никандр сидів на стільчику перед ослоном. На широкому ослоні під стіною — всяке його швацьке начиння, бо він завжди або шив, або латав для людей чоботи і всяке інше взуття. На підвіконні цвіло рожевим квітом два калачики у глиняних ринках.
Він і зараз лагодив чиюсь взувачку — білими дерев’яними шпильками підбивав підметок.
— А, це ви, діду Максиме,— звів голову.— Заходьте, чого в порозі стали.
Максим Ковтяга зняв шапку і, пройшовши до столу та сівши на ослоні, поклав шапку обіч себе. Запала гнітюча тиша, яку порушував хазяїн хіба що тим, що молотком забивав шпильки в підметок — уже після того, як шилом проціи-лював там дірку.
— А моєї Хариті нема,— озвався, аби озватись,— подалася до своєї матері, бо нездужає.
— А я от — ходжу по людях. І я нездужаю,— мовив Максим Ковтяга.
— Нездужаєте?
— Душа болить... Хутчій би вже наші прийшли... І чого світ настав такий?.. Уже ніколи не буде так, як було.
Голос йому посікся, старий щось бубонів посірілими губами, зітхав, заплющувався та розплющувався, аж поки голова його звалилась на руки, що лежали на столі. Раз у оаз голова сіпалася, спина здригалася. Чулося глухе, нерозбірливе бурмотіння, це було квапливе та сердите бурмотіння, наче він із кимось пересварювався.
І тоді одноногий дядько Никандр перестав забивати шпильки в підметок, поклав взувачку на ослоні. Що ж, хай хоч трохи спочине старий Ковтяга, бо зморився. Добре, отут у хаті запаморочились мізки, а якби десь у лісі?
Рипнули двері, й до хати ввійшла Харитя, внісши околот обмолоченої житньої соломи, від якої війнуло холодом та духом зерна. Околот із шерехом-зітханням ліг коло печі. Харитя звела голову — й несподівано сахнулась до порога:
— Ой, хто це?
— Таж дід Максим...
— А чого він? — прошепотіла.
— Зовсім заморився, от і задрімав на столі.
Полохливо кліпаючи повіками, завжди ляклива Харитя
шепотіла самими вустами:
— Нещасний дід, ой, нещасний. Наче біда слідом за ним назирці ходить, біда його сліди нюшкує, аж мені страшно.
— Та не плещи казна-що.
— Піду, ой, піду, тяіжко мені з ним в одній хаті. Я ж не ходила й на похорон, ти знаєш... наче на тому похороні самій мені живцем довелося б лягати в могилу, а мене землею засипали б... Сам у печі випалиш, а я знов до матері своєї...
В порозі острашливо глянувши через плече, а чи біда чужа слідком за нею не гайнула, Харитя вив’юнилася з хати.
Максим Ковтяга спав мертвим сном за столом, а одноногий Никандр сидів неподалік перед ослоном, дивився у вікно, й думки чорні снувались у голові, мов попіл над пожарищем. Зрештою, взяв милицю, що лежала напохваті, і, намагаючись не грюкати, повільно встав.
Коли Максим Ковтяга розплющився, в хаті вже сутеніло, Звівши голову, полупав очима й запитав:
— Де це я?
— В мене, діду,— відказав Никандр.— Покимарили трохи? То й добре. А тепер давайте перехопимо щось, аби зовсім із ніг не звалитися.
— Піду я, пора,— заквапився той.
— Куди? Підкріпитися треба, ось і сало,, і хліб, і трохи скаженівки в зеленій пляшці.— І коли по череп’яних кухликах розлив горілку, то мовив: — Мертвим — царство небесне, а живим — царство земне оце. Давайте, діду, за мого Тимоша, десь він там воює... Аби обминуло його, аби вернувся додому.
Ще не випивши, вони скривилися, а випивши — скривилися ще дужче.
— Пече мене отут,— мовив Максим Ковтяга й приклав долоню до грудей.— Немає Марії, а на душі — наче немає мене... Був корінь — і вирвали... І Данило Горбокінь сьогодні, староста наш...
Та й понурився, не доказавши.
— А що староста? — поспитав Никандр.
— Теж супостат на мою душу... Погрожує, що знає щось за мене... А що він знає?
— О, то хитра бестія, тому пальця в рот не клади,— змружився Никандр.— Та зараз така пора, що він — і вашим, і нашим, отож не бійтесь його.
— Не боятись, кажеш?.. А що він знає?..
— Може, знає щось, а може, на пушку бере, хіба вгадаєш?
Дивні лукавинки майнули в Никандрових зіницях, і він зразу ж схилив убік страпату голову, ховаючи очі. Ще трохи випили самогону й жували сало з хлібом.
— И нащо мені тепер жити? — озвався Ковтяга.
Одноногий Никандр узяв милицю, звівся. Діставши з печі
жаринку, запалив гасову лампу й поставив на столі.
— Онуку маєш, Ганнусю,— нагадав.
— У неї батько на фронті.
— На фронті, звісно, але ж не повернувся ще.
Максим Ковтяга чудно так, наче невидющий, глянув на
хазяїна, що горбився на милиці, ховаючи очі.
— Що я тобі скажу, Никандре...
— Кажіть, діду.
— Чую, що смерть слідом за мною ходить.
Никандр мало не здригнувся, згадавши те, що недавно казала Харитя.
— За всіма ходить, але хто про те думає,— буркнув.
— Е-е, ні! За всіма, та не за всіма. І все ближче, ближче. І чи то вона слідом за мною йде, чи то я слідом за нею, а тільки ми разом весь час, уже зустрілися.
— Зустрілися? Не беріть у голову! То всі ваші чорні думки через Марію, горе вами колотить.
—■ Горе, горе,— згодився. Та й, дивлячись спідлоба, звівся з-за столу, впритул наблизився до Никандра.— А хочеш, я тобі скажу?