Біле Ікло взагалі був не здатний виявляти свої почуття. Дітям хазяїна він скорявся явно неохоче і терпів їхні пустощі, наче якусь болісну операцію. Коли вже йому терпець уривався, він уставав і рішуче забирався геть. Та потроху він став прихилятись до них; сам ближче не підходив, але вже й не втікав, коли бачив їх, а чекав, щоб вони підійшли. Потім помітили, що в очах його світиться задоволення, коли вони наближаються, а коли вони біжать від нього, він дивиться їм услід ніби з деяким жалем.
Всі ці зміни в Білому Іклі сталися не одразу. Після дітей найбільше уваги Біле Ікло приділяв судді Скоттові. На це були дві ймовірні причини. По-перше, суддю, здається, дуже цінував хазяїн, а по-друге — він був стриманий у своїх почуттях. Коли суддя сидів на широкій веранді й читав газету, Біле Ікло любив лежати біля його ніг. Час від часу суддя нагороджував собаку поглядом або словом, ненав'язливо показуючи, що він знає про його присутність. Тільки це траплялося тоді, коли хазяїна не було вдома, бо щойно він з'являвся, як усе інше переставало існувати для Білого Ікла.
Він усім членам Скоттової родини дозволяв гладити себе, але до жодного з них не ставився так, як до хазяїна. Ніякі їхні ласки ніколи не могли видобути йому з горла ніжної нотки, і, хоч як його гладили, він ні разу не притулився ні до кого головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й відданості він беріг тільки для хазяїна. По правді сказати, то до всіх членів родини він ставився мов до майна, що належить його хазяїну.
Так само хутко навчився Біле Ікло відрізняти родину від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи їх не займав, — просто через те, що вважав їх так само за власність хазяїна. Між ними й Білим Іклом існував нейтралітет, та й годі. Вони варили їсти хазяїнові, мили посуд, і ще багато дечого робили, як Метт на Клондайку. Вони становили, одне слово, ніби частину цієї садиби.
Поза садибою ще й більше було такого, чого мусив навчитися Біле Ікло. Володіння хазяїна були дуже великі, проте й вони мали свої межі. Маєток закінчувався при дорозі, а далі йшли спільні володіння богів — вулиці та різні шляхи. Поза ж загородами були приватні володіння інших богів. Сила-силенна всяких законів керувала всіма цими речами й визначала поведінку кожної істоти. Але Біле Ікло не розумів мови богів і коли навчався чогось, то тільки з власного досвіду. Він слухався своїх природних поривань, доки вони не призводили до порушення якого закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.
Та найбільше важило Білому Іклу — це удар хазяїнової руки й докір у його голосі. Біле Ікло відчував таку велику любов до хазяїна, що суворість його була йому дошкульніша за будь-який побій Сивого Бобра чи Красеня Сміта. Від них терпіло його тіло, дух же лишався не зламаний і не переможений. А легкий удар від хазяїна майже зовсім не завдавав болю, зате допікав Білому Іклу набагато глибше. Хазяїн виявляв своє незадоволення, і Біле Ікло вкрай занепадав духом.
Але такі покарання, правду кажучи, траплялися дуже рідко. Голосу хазяїнового цілком вистачало, щоб Біле Ікло зрозумів, так він повівся чи ні, і до цього голосу він прислухався, узгоджуючи з ним свої вчинки. Цей голос був йому компасом, що показував шлях і допомагав орієнтуватись серед обставин нового краю й нового життя.
На Півночі єдиною свійською твариною був собака, а всі інші жили на волі й були законною здобиччю собаки — звісно, якщо він міг з ними впоратись. Давніше часто Біле Ікло живився з ловів, і йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже на початку життя в долині Санта-Клара йому довелося про це дізнатись. Проходжуючись якось уранці, він завернув за ріг будинку і побачив курча, що втекло, мабуть, з курника. Зрозуміло, що Білому Іклу закортіло його з'їсти. Один-другий скік, зблиснули зуби, пролунав розпачливий крик, і необачного курчати не стало на світі. Воно було вгодоване, жирне й ніжне на смак. Біле Ікло облизнувся й вирішив, що дичина це непогана.
Пізніше, уже вдень, біля стайні він наскочив знову на курча. Якийсь стайничий кинувся відбирати. Не розуміючи як слід, що то за звір Біле Ікло, він захопив тільки маленького батога. Після першого ж удару Біле Ікло покинув курча й повернувся до чоловіка. Спинити його тепер можна було тільки дрючком, але не батогом. Мовчки, ніби й не помітивши другого удару батога, він скочив чоловікові на груди. Крикнувши тільки: "Боже мій!", стайничий заточився назад, випустив батога й ледве встиг затулити собі руками шию, як одну руку йому вже розпанахано аж до кістки.
Чоловік страшенно перелякався, і не так розлюченого вигляду собаки, як його мовчазного нападу. Боронячи лице й шию закривавленою рукою, він відступав до стайні. І дуже кепсько йому довелося б, якби несподівано не з'явилася Коллі й не врятувала його, як колись врятувала Діка. Вона, мов скажена, кинулась на Білого Ікла. Коллі таки мала рацію, вона краще знала вовка, ніж легковірні люди, її підозри справдились. Цей вічний хижак знов узявся за свої давні штуки.
Стайничий утік до стайні, а Біле Ікло почав відступати перед люто вискаленими зубами Коллі, то підставляючи їй плече, то кружляючи навколо неї. Коллі все не заспокоювалась, як іноді з нею бувало, а навпаки, з кожною хвилиною ще й більше скаженіла. Скінчилось на тому, що Біле Ікло, зовсім забувши за свою гідність, дав драпака від неї через усе поле.
— Я його навчу не займати курчат, — сказав хазяїн. — Але для цього треба зловити його на гарячому.
За два дні така нагода приспіла, та ще й поважніша, аніж хазяїн сподівався. Біле Ікло пильно придивився до курника та до звичок його мешканців. Увечері, коли кури посідали на сідало, він виліз на купу недавно накиданого колоддя, звідти вискочив на дах курника, переліз через гребінь даху й скочив з нього всередину загорожі. Ще за хвильку він був уже в самому курнику, й почалася різанина.
Коли вранці Бідон Скотт вийшов на веранду, перше, що впало йому в око, — це п'ятдесят сніжно-білих леггорнів[1], яких виклав уряд стайничий. Скотт тихенько засвистів, спершу здивовано, а тоді захоплено. Біле Ікло був також тут. Ні сорому, ні почуття провини не було на ньому помітно. Навпаки, він мав дуже гордий вигляд, певний, либонь, що вчинив щось дуже гарне й варте нагороди, і не відчував на своїй совісті жодного гріха. Хазяїн стиснув губи, коли подумав, яке перед ним прикре завдання. Тоді він суворо звернувся до злочинця, і в голосі його замість звичайної приязні Біле Ікло почув тільки божий гнів. До того ж хазяїн тицьнув його носом у зарізані кури і вдарив кулаком.