— Діти, будьте чесні, даю вам п'ятнадцять хвилин на роздуми. Тоді ви мусите назвати винного, а то...
Лишилося вісім хвилин, сім, шість... Я глянула на нього, він перехопив мій погляд і кинувся до мене.
— Рут, це ти? — крикнув він.— Ти взяла бутерброд?
Я похитала головою і заплакала, бо знов перелякалася до смерті. А він сказав:
— О боже, Рут, признайся ж!
Я залюбки взяла б на себе вину, але тоді він помітив би, що я все знаю. Я, плачучи, знов похитала головою. Лишилося чотири хвилини, три, дві, одна. П'ятнадцять хвилин минуло.
— Прокляті злодюги, зграя брехунів! На кару тепер напишете в зошитах двісті разів: "Не можна красти".
Що мені до ваших абатств. Мені довелося берегти страшніші таємниці, пережити смертельний жах. Мертвих кидали на машину, як мішки.
Чому вони так холодно розмовляли з тим милим абатом? Що він їм зробив? Хіба він когось убив, украв чийсь бутерброд? У Конрада Греца було вдосталь їжі, він брав до школи білий хліб із печінковим паштетом, маслом і зеленим сиром. Який біс раптом проглянув з обличчя нашого лагідного, розважного вчителя? На ньому була написана жадоба вбивства, в кожній його рисочці світилася ця жадоба. Вони кидали трупи на машини, як мішки, і мені було смішно, коли батько глузував із бургомістра, стоячи перед великим планом міста, що висів на стіні, коли він малював свої чорні позначки й казав:
— Забрати геть, підірвати!
Я люблю його, люблю не менше, відколи дізналася про абатство. Чи Йозеф хоч лишив сигарети в машині? Я колись бачила, як один чоловік віддав обручку за дві сигарети,— за скільки він віддав би свою дочку, а за скільки дружину? На його обличчі я побачила прейскурант цін: десять, двадцять, з ним можна було сторгуватися, з ними всіма можна сторгуватися. Хоч як мені прикро, тату, а я їла з таким самим смаком мед, хліб та масло й після того, як дізналася, хто висадив абатство. Ми й далі будемо гратися в батька й дочку, кожен наш порух буде виважений, як у спортивному танці. Власне, після перекуски в абатстві треба було піднятися на пагорб: Йозеф, Маріанна і я спереду, а дідусь за нами, як кожної суботи.
— Ви встигаєте за нами, дідусю?
— Дякую, встигаю.
— Ми не надто швидко йдемо?
— Ні, не турбуйтесь, діти. Можна мені трохи посидіти, чи ви вважаєте, що тут надто мокро?
— Пісок сухий, як порох, дідусю, і ще зовсім теплий. Спокійно сідайте собі, дайте руку, я допоможу вам.
— Звичайно, дідусю, закуріть сигару, не бійтеся, ми глядітимемо, щоб нічого не сталося.
На щастя, Йозеф лишив сигарети в машині, й запальничка не зіпсована. Дідусь дарує мені такі гарні сукні й светри, багато кращі, ніж батько, в того смак старомодний. Видно, що дідусь дещо тямить у дівчатах і жінках. Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали й нас почали годувати. Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло. Я мало не загинула через бутерброд із печінковим паштетом та через шматок білого хліба з маслом і зеленим сиром. Хай вона повертається додому й сидить із нами ввечері, але не давайте їй доступу до кухні, прошу вас, не давайте. Я бачила голод, написаний на обличчі вчителя, і боюся його. Боже, зроби так, щоб вони мали що їсти, завжди мали що їсти, щоб на їхніх обличчях не з'являвся знов той страшний вираз. І це ж був той лагідний пан Крот, що в неділю сідає у свою малолітражку і їде з родиною до абатства Святого Антонія послухати врочисту службу. Скільки це вже було недільних днів від Зелених свят, скільки від Водохреща, а скільки від Великодня? Він приємний чоловік, у нього приємна дружина і двоє приємних діток.
— Глянь, Рут, правда ж, наш Францик виріс?
— Так, пане Кроте, ваш Францик виріс.
І я вже не думаю про те, що моє життя висіло на волосині, ні, не думаю. Я теж слухняно написала двісті разів: "Не можна красти" і, звичайно, не відмовляюся, коли Конрад Грец запрошує мене до себе на вечірку. Там дають чудові паштети з гусячої печінки і білий хліб з маслом та зеленим сиром, і якщо там хтось наступить комусь на ногу чи перекине келих із вином, то не каже: "Вибачте, будь ласка" чи "Перепрошую", а каже: "Sorry".
Яка тепла трава на узбіччі дороги, які пахучі в Йозефа сигарети, і мені не перестав смакувати хліб із медом, відколи я дізналася, що це батько висадив у повітря абатство. Який гарний Денклінген у промінні призахідного сонця. Нам доведеться поспішати, на переодягання потрібно принаймні півгодини.
— Підійдіть ближче, генерале. Нема чого вам бентежитись, усіх новачків найперше відрекомендовують мені, бо я прожила найдовше в цьому чудовому домі. Чому ви так завзято вганяєте свій ціпок у невинний моріжок, хитаєте головою перед кожним муром, перед каплицею, перед теплицею і все мурмочете: "Поле обстрілу"? Зрештою, це непоганий вислів. Поле обстрілу — вільна дорога для куль і снарядів. Як, Отто? Кестерс? Ні, не треба ніяких фамільярностей, не називаймо одне одного на ім'я, до того ж, ім'я Отто вже зайняте. Можна, я називатиму вас "Поле-Обстрілу"? Мені досить глянути на вас, почути ваш голос, відчути ваш подих, щоб зрозуміти: ви не лише прийняли причастя буйвола, а й живилися ним, тільки його й споживали. А тепер скажіть мені, ви католик? Звичайно, я б дуже здивувалась, якби ви були не католиком. Ви вмієте прислужувати в церкві? Ну певне, вас же виховував католицький священик. Вибачте, що я сміюся. Ось уже три тижні як ми тут шукаємо нового служника в каплицю. Балоша вони визнали здоровим і виписали. А що, як ви нам трохи допоможете? Ти ж бо тихий божевільний, не буйний, і маєш одну-однісіньку дуринку — за кожної нагоди, коли треба й коли не треба, мурмочеш: "Поле обстрілу". Ти ж зможеш перекладати требник з правого боку вівтаря на лівий, а з лівого на правий і ставати навколішки перед дароносицею, га? Ти ж здоровий, як цвях, усі люди твого фаху здорові, матимеш іще силу бити себе кулаком у груди і проказувати: "Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa" і "Kyrie eleison" От бачиш, навіщо може ще пригодитися досвідчений генерал, якого виховав католицький священик. Я запропоную священикові нашого закладу тебе в служники. Ти ж згоден, правда?