Тепер Джо майже не сумнівався, де зараз Дженні Ленгдон — його єдина радість. І заходився спокійно, з холодною розсудливістю збиратися. Перш за все дістав із сейфа маленький пістолет, перевірив його і поклав до кишені. Надів куленепробивну куртку і вийшов на веранду. До ангара з птахольотом — сто п’ятдесят кроків, А там він у небі. Хай спробують перехопити. А потім... потім хай вважають це втечею і чим завгодно.
Зітхнувши, як перед стрибком у холодну воду. Джо рушив верандою. Але тільки-но встиг ступити третій крок, як почувся металевий голос:
— Ув’язнений номер 3542475, ви зробили три кроки із зони ув’язнення. Четвертий крок буде вважаться втечею, за яку ви понесете карну відповідальність!
Не слухаючи свого електронного охоронця, ув’язнений кинувся бігти.
— Увага!!! Вмикаю систему "Нуль"!!! — загаласував автомат.
— Вмикай! — крикнув на бігу втікач. — До ангара — сто п’ятдесят кроків, а там я в небі. І мені твоя система "Нуль"...
Зненацька почувся різкий, пронизливий сигнал такої сили, що втікач ледве не оглух. Але у відповідь він тільки прискорив біг, гадаючи, що коли підніметься на птахольоті, то сигналу на землі чути не буде... Головне — добігти до ангара.
Але добігти не встиг.
Сигнал — різкий і пронизливий — урвався раптово.
І тієї ж миті браслет на його руці обкрутився навколо своєї осі,, Джо відчув біль у руці. Укол? Ін’єкція?.. Ноги враз зробилися ватяними, і втікач упав, як підкошений. Намагався звестися, але кволість вже почала сковувати його тіло. І номер 3542475 зрозумів, що до ангара йому не дістатися. Електронний охоронець просто знищить його. Де повзком, а де й спотикаючись на неслухняних ногах втікач повернувся назад, ледве діставшись квартири, впав у передпокої і кілька хвилин лежав непритомний.
— Номер 3542475, ви повернулися в зону ув’язнення? — почувся металевий голос без будь-яких емоцій, тільки-но він отямився. — Радимо вам більше не змушувати нас вдаватися до рішучих заходів. Попереджаємо: при повторній спробі втекти із зони ув’язнення ви будете негайно знищені.
Лише через півгодини слабкість у всьому тілі нарешті почала зникати і втікач зміг звестися на ноги. Ясно, електронний охоронець не випустить його живим із зони ув’язнення. Він і справді уб’є його на десятому чи п’ятнадцятому кроці. І все. Лише прилетять полісмени і заберуть його труп, щоб скласти акт: в’язень номер 3542475 убитий при спробі втекти із зони ув’язнення.
То що ж робити? Може, повідомити у поліцію про свої підозріння щодо зникнення Дженні Ленгдон?.. Але тієї ж миті прогнав ту думку — у професора ван Гоффа можуть бути свої люди в поліції. Ні, ризикувати не можна... А сам крутив і крутив на руці браслет, все ще не полишаючи думки якимось способом його позбутися. Та все було марно. У відчаї Джо схопив кухонний ніж і штрикнув ним у браслет.
"Не знімеш, — кинув він ніж. — Його можна позбутися лише... лише разом із рукою... Тільки разом із рукою..."
Він здригнувся і якусь мить наче прислухався до своєї думки: "Його можна позбутися лише разом із рукою". Потім погляд його, блукаючи по кімнаті, спинився на стіні, де висів мачете...
Наче в якомусь напівсні Джо зробив кілька кроків до стіни, зняв мачете, потримав його в руках, оглядаючи лезо — воно було блискучим і гострим. А потім різко змахнув ним — засвистіла криця, розсікаючи повітря. Мачете гострий, і вага його в руці відчувається. Зважуючи всі "за" і "проти", номер 3542475 прийняв рішення, і неспокій, що було полонив його, зник. Джо відчув холодну рішучість. Без Дженні йому не жити, надто довго, майже півжиття, він її шукав, щоб так легко втратити.
Тому далі не вагався. Підійшов до відео, натис тумблер пам’яті зв’язку і сказав у мікрофон:
— Всім, хто мені подзвонить. Я лечу на віллу ван Гоффа рятувати мою Дженні.
Діяв обережно і тверезо.
Закотив рукав сорочки на лівій руці, взяв мачете в праву руку, ліву, з браслетом, поклав на стіл, примірився і, розмахнувшись, з усієї сили на яку тільки був здатний, рубонув себе по руці.
Очей не заплющував, щоб не схибити.
В першу мить болю не відчув.
Різкий удар по руці (його аж хитнуло вперед), і відразу ж ніби гаряча, неймовірно гаряча блискавка оперезала зап’ястя вище браслета, черконула руку, і вона разом з ненависним браслетом, відділившись, повільно (чомусь здалося, що повільно) полетіла і з глухим стукотом впала у кутку.
Він з шумом випустив стримуване в грудях повітря: ху-у-ух...
І пошвидше сапнув нового повітря, бо здавалося, що йому хтось забив дух, і стало на мить страшно — що ж він накоїв.
Все це відчув за якусь частку секунди, а тоді хлинула кров.
Кинувшись до аптечки, він джгутом, допомагаючи собі зубами, перетягнув руку, наклав спеціальний біологічний бинт, зверху обгорнув ще одним бинтом, і кровотеча припинилася. Діяв наче в тумані, болю не відчував, відрубану кисть руки з браслетом засунув у целофановий мішечок, і мішечок той поклав у холодильник. Витер ганчіркою сліди крові на підлозі, оглянувся, чи все гаразд.
Коли вийшов з квартири, то акуратно зачинив за собою двері. Спустившись із веранди, кинувся бігцем до ангара, бурмочучи на бігу:
"Потримайся, Дженні, я вже на волі... Я зараз, зараз тобі допоможу. Я вже на волі, на волі... на волі..."
XXI
Професорова вілла у вигляді термітника "цукрова голова" (це для тих, хто хоч раз у своєму житті бачив термітники, для інших же вона скидалася просто на химерну хижу) впадала в око відразу. Темно-коричневий її конус різко контрастував із сліпучо-білим снігом, що все навколо припорошив та іскрився проти сонця на зеленому листі, на деревах і травах. Сніг (а він випав ще звечора) ніким не займаний, жоден слід не вів до вілли, тільки дрібне птаство де-не-де полишило відбитки лапок та навскіс через галяву тягнувся ланцюжок слідів якоїсь тваринки, певно, миші. Було тихо, з гір, як завжди взимку, дув сухий і теплий фен, тому холоду в Місті майже ніколи по-справжньому не відчувалося, хоча сніг зрідка й випадав.
Джо за місяць перебування в зоні ув’язнення трохи відвик від свіжого повітря — злегка паморочилась голова. Хоч він і наковтався в птахольоті біостимуляторів, та кукса нила, нудота накочувалась неприємними, млосними хвилями. Детектив квапився, бо сили, як відчував, танули швидко.