— Дік! На місце! — пролунав наказ. Гончак слухняно підбіг східцями вгору і ліг на веранді, усе ще не перестаючи гарчати і сердито дивлячись на чужинця. Одна з жінок обняла Коллі за шию і почала гладити й пестити її. Але сука ніяк не заспокоювалася і весь час скавучала. Її дратувала присутність цього вовка, і вона була певна, що боги роблять велику помилку, допускаючи його сюди.
Боги піднялися сходами до дверей. Білозуб усе не відступав від господаря. Дік, сидячи на веранді, загарчав на нього, і Білозуб, наїжившись, відповів також гарчанням.
— Заберіть Коллі в дім, а ці двоє хай поб’ються,— запропонував Бідонів батько.— Після цього вони сприятелюються.
— А Білозуб, щоб довести свою приязнь, буде головним голосільником на Діковім похороні,— засміявся Відон Скотт.
Його батько недовірливо глянув на Білозуба, тоді на Діка, а потім на сина.
— Ти хочеш сказати?..
Відон кивнув головою:
— Авжеж. Я так і думаю. За хвилину, а найбільше — дві Білозуб загризе Діка.
Він повернувся до Білозуба:
— Ну, ходім, вовче,— сказав він.— Це тебе, мабуть, доведеться забрати в дім.
Білозуб піднявся сходами, настовбурчившись, витягнувши хвоста трубою. Він не спускав Діка з ока, побоюючись нападу збоку, і заразом готовий лице в лице зітнутися із тим страшним невідомим, що могло чигати на нього в домі. Але нічого страшного там не виявилось. У кімнаті він уважно обдивився, чи не криється де якась небезпека. А тоді з задоволеним гарчанням ліг коло ніг господаря, хоч, не перестаючи, пильно стежив за всім, що робилося навкруг, ладен щомить скочити й битись на смерть з усякими страховищами, котрі, як йому здавалося, причаїлися під покрівлею його нового житла.
Розділ III
БОГОВІ ВОЛОДІННЯ
Білозуб не тільки що від природи мав здатність при-натурюватись до оточення, а ще й багато мандрував, і тому добре розумів, що це конче потрібно. Минуло небагато часу, і тут, у Сієрра-Вісті,— так звався богів маєток,— він став почувати себе, як удома. Поважніших сутичок із собаками більше не було. Тутешні собаки краще за нього знали звичаї південних богів, і, що його взято до хати, то цим він, на їхню думку, вже одержав усі права громадянства. Звісно, він був вовк, та раз уже боги дозволили, щоб він тут жив, то їм, собакам цих богів, доводилось тільки примиритися з цим.
Дік спочатку ще виявляв трохи ворожість, але більше так, для годиться, а потім зовсім спокійно поставився до нової істоти в маєтку. Якби Дік міг іти за своїми звичаями, то незабаром він би заприятелював з Білозубом, коли б той не був проти всякого приятелювання. Білозуб же єдине, чого хотів,— це щоб йому дали спокій. Ціле своє життя він тримався далеко від собак і хотів так і далі жити. Чіпляння Дікові дратували його, і він відповідав на них гарчанням. Але ще на Півночі він дістав добру науку й розумів, що не можна рвати господаревих собак; цієї науки він не забув і тепер. Білозуб тільки наполягав, щоб його не займали. Він настільки цурався Діка, що цей добродушний пес зрікся всяких спроб зав’язати приязнь і став цікавитись ним не більше, як тою конов’яззю біля стайні.
Інакше велося з Коллі. Признавши Білозуба, оскільки така була воля богів, вона, одначе, не могла зовсім його не займати. У ній говорили невиразні спогади про всі ті злочини, які вчинили його предки проти її предків. Ані за один день, ані за ціле покоління не забути всіх шкод, заподіяних отарам овець. Ці спогади викликали в неї бажання помсти й підохочували її. У присутності богів вона не сміла налітати на Білозуба, але нишком добре-таки труїла йому життя. Від довгих століть точилася ворожнеча поміж ними, і Коллі не минала жодної нагоди, щоб не нагадати йому цього.
Вона робила це все, користаючися з переваги своєї статі. Інстинкт не давав йому віддячити їй як слід, і така вона була в’їдлива, що годі було навіть ігнорувати її. Коли вона кидалась на нього, він підставляв їй плече, убезпечене від її гострих зубів густою шерстю, і спокійно й гідно йшов собі геть. Коли вона особливо напосідалася, він починав кружляти, підставляючи їй плече й відвертаючи голову, і в очах йому тоді проступала терплячість і нудьга. І тільки коли вона починала кусати його за задні ноги, він утікав, забувши за всяку величність. Але здебільшого він умів зберігати гідність і поважність. По змозі він або не помічав її зовсім, або ж намагався не попадатись їй на дорозі. Коли він бачив або чув, що вона підходить, то вставав і йшов собі.
Чимало ще й іншого мав навчитись Білозуб у Сієрра-Вісті. Життя на Півночі було зовсім просте, як порівняти до складних тутешніх справ. Узяти хоча б родину господаря, з якою йому довелося познайомитись. Правда, тут уже він мав певний досвід. Як Міт-Са і Клу-Куч належали Сивому Боброві, ділили з ним його харчі, його вогонь і його укривала, так і тут усі мешканці Сієрри-Вісти належали Білозубовому господареві.
Проте існувала й різниця, і то чимала. Сієрра-Віста була далеко більша за намет Сивого Бобра, і тут жило дуже багато людей. Був суддя Скотт з дружиною і дві сестри господареві, Бет і Мері; була його дружина Еліс і двоє маленьких його дітей, Відон і Мод, чотирьох та шести років. Звісно, ніяк було комусь розповісти Білозубові про всіх цих людей. Про їхні взаємини та про їхнє ро-дацтво він нічого не знав, та й не міг знати. Але він хутко збагнув те, що всі вони належать його господареві. Потім, невпинно слідкуючи за тим, що вони робили, прислухаючись до розмов, до інтонації голосів, він, хоч і помалу, проте збагнув і міру їх близькості до господаря, і ставлення його до кожного з них. І відповідно до цього й сам з ними поводився: що цінував господар, те й він цінував, що було господареві дороге, те й він дбайливо оберігав.
Так от було з господаревими дітьми. Ціле своє життя Білозуб не любив дітей, ненавидів їхні руки й боявся їх. Він добре затямив дитячу жорстокість і тиранію, що з ними запізнався в індіянських селищах. Тим-то коли маленький Відон і Мод уперше підійшли до нього, він остеріг їх гарчанням і сердитим поглядом. Господар ударив його за це й нагримав, і він дозволив дітям погладити себе, але весь час гарчав, поки їхні рученята торкались його, і цього разу ласкавої нотки в гарчанні не чулося. Пізніше Білозуб завважив, що хлопчика й дівчинку дуже цінував господар, і вже не треба було йому наказувати, щоб він дозволяв їм гладити себе.