Прочитавши тоту звістку, Леон мов на крила піднявся. Значиться, діло угрунтоване міцно і тривко. Він зараз же за тим рушив до Борислава, щоб поглянути, як стоїть будова фабрики. По дорозі він дуже бідкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова і що не можна так-таки від завтра зачати фабрикації воску. Що ціла тота фабрикація була, властиво, контрафакцією, обманством, — про се Леон ані крихти не думав. Почуття справедливості було у нього взагалі дуже неясне, а вже ж того почуття, що існуючі устави і приписи державні обов'язують в чім-небудь усякого горожанина, сього почуття у Деона, як і взагалі у наших жидів, ледве чи був і-слід який-небудь.
За уладжуванням усяких біжучих діл в Дрогобичі, особливо за клопотами при аакупуванні сирого воску земного від різних дрібних властивців, Леон уже більше як тиждень не заглядав до Борислава і не знав, що і як там діється. Він у всім поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що діло своє він робить совісно і добре. Але як же здивувався Леон, коли, приїхавши до Борислава, побачив, що при новій будові робітників нема, крім кількох, що докінчували побивати дах; і коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявлениям, що його діло вже скінчене, будова вповні готова і остається тільки йому оглянути все доочне і відпустити його, Леон сам не знав, що й казати на таку радісну несподіванку, і коли б Бенедьо був "пан" будовничий, а не простий робітник і недавній помічник мулярський, він був би обняв і вицілував його з великої радості. Значиться, щастя незмінно всміхається йому! Значиться, воно підслухує його таємні думки і бажання і, мов коханка, біжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати їх! Радість широко розлилася по Леоновім лиці. Він почав дякувати Бенедьові і пішов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всій своїй показності: довга-довга, низька, з невеличкими дверми і віконцями, позираючими де-де, мов присліпуваті злодійські очка.
Два височезні комини стриміли до неба. Довкола будови був досить обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для в'їзду і вузенькою хвірточкою обіч для проходу. Плац був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипані, навіть обширна шопа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, не білені, ані тринковані, червонілися ясно-червоною краскою. Словом, усе було як треба, аж Леонові серце радувалося. А досередини він і не йшов оглядати. "До сього, — казав, — треба привезти мого майстра-нафтарника, він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба". Рури, і кітли, і всі прилади, замовлені в Відні, вже надійшли були і стояли на плацу в величезних паках. Леон не дав і відітхнути ні собі, ні коням — сейчас же іюгнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі б за проводом Шеффеля нині ще поуставляли і повмуровували кітли та машини.
Приїхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмірив, що. як і куди, і висказався дуже похвально о будові. Леон ходив слідком за ним та тільки поцмокував і руки засукував. Бенедьо тим часом з нанятими робітниками порався на подвір'ї коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла на шнури і приладжував дерев'яні вали та гереги, щоби затягнути все те, куди треба, досередини.
До пізнього вечора тривали в новій фабриці стукання та брязкоти: се уставлювано і утверджувано машини. Де треба було проробити більшу дірку в мурованій стіні для вставлення рури, де треба було підмурувати котел до належного становища, — Шеффель примірював і запоряджував, а Бенедьо заспів з робітниками виконував його запорядки. Вкінці з настанням сумерку все було готове.
Леон і Шеффель ще осталися всередині фабрики. Світло невеличких воскових каганців мигкотіло та сарахтіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі з полірованої міді. З кутів піднімалися бовдури пітьми, звисали з дерев'яної голої стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.
— Так завтра зачнете? — спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися його золоті сни.
— Зачнеться, — сказав Шеффель. — А робітники готові?
— А, правда, робітники, — сказав Леон. — Ну, будуть і робітники. Тепер того зілля в Бориславі досить.
— А тілько, знаєте, — сказав Шеффель, — наше діло, теє-то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймні трьох робітників таких, на котрих би зовсім можна спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умістити треба в головнім відділі дестилярні, в хімічній коморі, де, знаєте, оконечно вироблюється церезин. Щоби прочі робітники думали, що се простий парафін. О то постарайтеся!
— Гм, — міркував Леон, — трьох робітників, на котрих би можна зовсім спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тілько то штука — з-поміж того зброду винайти таких робітників!
Тим часом на подвір'ї нової фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати від нього решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднімався на погіднім небі, де-де з-за білої напівпрозірчастої мряки проблискували млявим світлом золоті зорі. Робітники посідали на каменях та урізках з дилиння і балакали; глухий гомін їх розмови йшов на поле і мішався з срібним шепотом річки, що туй обіч булькотіла по камінні. Звісна річ, бесіда йшла про одно — про недавній робітницький збір, про складки і будущі надії.
— По правді кажу вам, — говорив Бенедьо, — диво сталося з тутешнім народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони як-небудь ратуватися, то всі або головами похитували, або сміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досі вже маємо 150 ринських в одній тілько головній касі!
— Сто п'ятдесят ринських, — повторив з розстановкою один робітник, — ну і що ж! Для одного була би се підпомога, але для тільких тисячів — що тото значить?
— Правда, що мало значить, — говорив Бенедьо, — але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць, чень, назбирався хоть п'ятсот.