Вступне слово
Тим спільним наголовком обнятий цілий ряд оповідань, повісток та картин, котрих ціль — представити вірно життя підгорян Самбірського та Стрийського околу. Кілька слів для вияснення наголовка.
Борислав звісний на цілу Галичину, ба й на цілу Європу, яко копальня нафти і земного воску, — та звісний, певно, лиш з імені. Не знаю, чи приходило й на думку тисячам а тисячам образованих людей, що там рік-річно з'їздять задля інтересів, хоть поглянути на життя тої незлічимої сили "ріпників", що для них видобувають скарби земні. А справді, ні одно місце в цілій Галичині не представляє більшого поля для студій — не так поетичних, як більше соціальних. Сли де у нас, то певно в Бориславі найсильніше заступлена класа робітницька — а нужда, трата сил і здоров'я, зледащіння тих людей під взглядом моральним — найгрізніше і найголосніше віщують, що може статися з наших хліборобів в протягу яких-де двох десятків літ, коли недостача поля, хліба і грошей, коли наслідки всіляких хиб теперішнього суспільного устрою змусять їх іти на роботу фабричну, продавати своє здоров'я і свою силу на нужденне пропитання. А що саме тепер найбільше до того йде не лиш на западі Європи, але й у нашій стороні, показує щоденний досвід, — показує щораз то більша маса робучих рук, які тиснуться з наших сіл до всіх фабричних заводів.
Борислав, хоть достатчив нашому краєві цінного матеріалу для освітлення і про домашній ужиток і про вивіз за границю, стався між тим западнею, в котрій гине і пропадає наше щасливе Підгір'я, в котрій марнується без ліку здорових сил нашого народу. Борислав стався для нього осередком експлуатації у всіх можливих видах, почавши від тисяч жертов, що гинуть рік-річно в ямах, аж до тих тисяч, що вертають відтам з протраченою силою, фізичною та звихненою моральною підставою в серці, — що вертають передчасними старцями.
Таке значення наголовка тих картин.
Довгі літа мав я спосібність придивлятися тій страшенній експлуатації, що, мов зараза, шириться щораз дальше, росте ураз із зростом нужди і недостатку в народі, і мав я спосібність оглядати й немало сумних-сумних наслідків її. Не говорю уже о жителях самого колишнього села Борислава, що з малими виїмками майже всі пішли по жебрах. Борислав висисає вздовж і вшир всі сусідні села, — пожирає молоде покоління, ліси, час, здоров'я і моральність цілих громад, цілих мас.
Перша група обнятих тим наголовком оповідань представить кілька інтересніших епізодів із життя "ріпників ". У другій стрібую подати деякі також не менше цікаві уступи із дотеперішньої історії Борислава.
Ріпник
Błagosławiony, kto ma serce!
On jeszcze zbawion być może.
Z. Krasiński ("Nieboska komedia")* .
— Іване, Іванчику, соколе мій дорогий!..
— Чого хочеш?
— Та бо ти такий тепер острий, неприступний якийсь…
— Говори, чого потребуєш?
Осінній вітер шумів і свистів по вузьких уличках Борислава і розмітував мокру глину, свіжо за дня видобуту з ям. Ніч була темна.
— Ну, — доки ту буду чекати на твою бесіду? Говори, чого-сь мя викликала сюда на улицю в такий вітер?
— Я хотіла поговорити з тобов так… як давніше бувало… знаєш — у селі…
— Не нагадуй ми того гнізда мого сорому! Говори прудше! Не видиш — я весь продрог.
— Виджу, виджу! (її голос дрижав.) Іване, ти, бачу, вже мене не любиш, — бодай не так, як давніше.
— Га, га, га! По чім так судиш?
— А тота Ганка круглолица… Ти з нев щовечір водишся…
— Хіба ж їй забороню, — сли ся сама за мнов тягає?
— А мені пощо забороняєш?
— Е, ти все себе сунеш наперед! Чого тобі треба? Хибує ти чого? Скажи, ти знаєш, я ти ніколи не відказував помочі в нужді.
— Так, — грошей! Але інчої нужди моєї ти й не бачиш, інчої помочі відказуєш!
— Якої?
— Чому ж за мою любов щиру ти мене хоть троха не любиш?
— Ет, дурна ти, та й годі! Гадаєш, що я за Ганков гину! А мені Ганка й не в голові. Не бійся, Фрузю, я тебе не зраджу. Але тепер час до хати. Ту студінь. Що, ти не йдеш до Кирницького? Ходи розігрійся.
Тоті слова посипалися прудко, мов перли, у Фрузине серце. Не слова самі, а тон їх був бальзамом для зболілої груді. Він давно уже не говорив до неї так ласкаво.
— Іванчику мій, — я ти прийшла новину сказати.
— Яку? Говори!
— Я надіюся незадовго гостя…
— Гостя?.. Якого?.. І що він мене обходить?
— О, він тебе обходить, — і дуже, Іванчику, обходить.
— Ну, хто ж він такий?
— Ану, згадай! Ах, недогадливий!
— Чорт там догадаєся! Де мені до того? — казав Іван, дрижачи від холоду в легкій, проношеній і мазею зачорненій полотнянці.
— Се дитина! Твоя дитина, Іванчику, — знаєш?
Фрузя сказала тоті слова так весело, з таким трепечущим щастям в голосі, що Івана вони глибоко вразили в серце.
— А, так? — сказав він сухо, протягло. — Ну, ідеш до гостиниці?
— Ні. Іду додому, ще маю шити, — сорочатко… Добраніч тобі!..
— Добраніч, Фрузю! — сказав Іван і пішов до гостиниці.
На самім кінці Борислава, на пустій голотечі, стояв великий магазин, де складувався земний віск, видобутий із ям, власність жида Лінденбаума. Се будинок великий, дерев'яний, круг нього повно ям, а попід стінами стирчать купи ілястої білої глини, видобутої із закопів.
Взаді, в кутику того магазина, жив сторож у двох добудованих цюпках . Но позаяк сторож був удовець, то віднаймав одну цюпку для нічлігу ріпникам , а сам доволявся одною.
Вже пізно вночі. Тісна, брудна і задушна цюпка наповнена робітницями. Баби, дівчата, молодиці, що тут злягають з далеких сторін, пригнані недолею, — що через день надривають си груди і руки, крутячи раз у раз корбою, котрою витягають глину або й людей із ям, — тепер лежать покотом на холодній дерев'яній підлозі, — кулак під головою, одна попри другу стиснені — і для недостачі місця, і для теплоти.
Їх лиця пожовклі з нужди, — їх руки немов обросли глинов і воском земним, — їх одіж — то позшиване лахмання, що ось ледве-ледве держиться на них. Тут старі, недугами і грижею поорані лиця лежать обіч молодих, хороших ще, — котрих цвіт, однако ж, звіяла передчасна тяжка праця, і нужда, і розпуста. І вираз кождого лиця відмінний. Тут молодиця розмахує отяжілими руками — обнімає коханка. Там старуха, колись порядна газдиня, нині мало що розлична від жебрачки, пишно похитує головов — се бесідує з давніми сусідками і хвалиться новими коралами, — то знов поцмоктує губами — горівку смакує. А п'ятнадцятилітнє дівча з запалими очима і синіми перстенями круг них кричить, і треплеться, і рветься — видко, борониться перед напасником, що насилу хоче їй відобрати тото, чого не куплять ніякі скарби, — добру честь і дівичу невинність.