Погане становище, але те, що почалося потім, було ще гірше. Крижина тріскалась. Ніби лунав гуркіт грому, і за кожним разом одламувався чималий шмат, а той уламок, що на ньому вони були, здригався й стугонів, наче палуба океанського лайнера в бурю.
— От ще мені лиха година! — вигукнув Руперт.
Він оце вперше заговорив сам із собою й, збагнувши це, зрозумів, які погані справи.
Вітер стогнав і кидався навсібіч, люто грюкаючи рештками фюзеляжу та ганяючи сюди-туди зернистий сніг, і
Ройс відчував, як метляється підлога, чув гуркіт і скрегіт здиблених крижин.
День минув, але, мабуть, ніхто й не збирався посилати за ними літак. Ройс присідав навшпиньки біля росіянина, змітав сніг із лиця й час від часу засовував руку до спального мішка, щоб пересвідчитись, чи ще тепле тіло. Він жував сухий концентрат овочевого супу, виколупуючи його з обгортки складаним ножиком. Росіянин зрідка ворушився, плямкав сухими губами, але Руперт не був певен, що зможе його погодувати. Може, дати йому трохи згущеного молока? Він знайшов російську байку, проте молоко замерзло й не виливалося.
Потрібен вогонь. Руперт розпоров зелене сидіння, вийняв жмут набивки, покропив спиртом із аптечки й запалив; сірники виявились у росіянина в кишені. Спалахнуло тьмяне полум'я, фюзеляж наповнився чадом, парашут, що ним було завішено вхід, надимався й лопотів, ганяючи дим туди-сюди. Ройс загородив вогонь од вітру і взявся розігрівати банку. Він смажив її до тих пір, поки молоко не потекло.
— От дурень!
Розжарена банка обпекла йому пальці, хоч руки геть задубіли. Підождавши, поки зашпори одійдуть, Ройс підвів голову росіянина і спробував влити йому в рот молока.
— Пий! — вигукнув, перекриваючи свист вітру. Потім натиснув двома пальцями на запалі щоки хворого
і знову взявся вливати. Та росіянин не ковтав, тоді Ройс сильно дмухнув йому в вічі — реакція була несподівана: росіянин ковтнув.
— Нічого... Будеш жити!
Та зараз він менш за все думав про це, тому що не знав, чи й сам виживе. Літак не прилетить у таку годину, а коли тріщина досягне того місця, де вони сидять, крига розколеться, а може, й стане дибки та втопить їх у Льодовитому океапі.
* * *
Наступного дня виходити було марно й небезпечно. Вітер дув із швидкістю п'ятдесят вузлів, сніг заліплював очі, і Ройс взявся обстежувати покалічений фюзеляж, шукаючи, що могло б пригодитися.
Кругом валялися прилади, дроти, зламані рейки й сидіння. Руперт позакладав вікна картами, шторами й зеленими подушками од крісел. Чому в росіян у полярній авіації стільки зелених подушок? Він побачив щось на зразок приймача чи навігатора, що мовчав, наглухо припнутий у кутку, численні інструкції й кодові таблиці, секстант, який примусив його радісно здригнутися. Хоч потім він бився цілу годину, щоб звірити за ним курс своїх товаришів. Фотокамери, наукові інструменти, одежа і навіть валізи були порозкидані по фюзеляжу. Сокири, рушниці, лопати для снігу ;й довжелезний лом з дерев'яною ручкою досі стояли під стіною. Вціліли вогнегасники і якісь довгі зелені ящики з невідомим вмістом. В хвості літака, який одламався, вдарившись об кригу, Руперт знайшов те, що, напевне, вважалося аварійним спорядженням: пластмасові бачки, одежу, спальні мішки, намети і навіть алюмінієву роакяадушку.
Ройс подумав іпро паливо. Воно було край необхідне. Особливо гас. Та обнюхавши всі каністри і бачки, нічого подібного не знайшов. Хоч знав, що серед спорядження обов'язково мусить бути примус або керогаз.
Тоді повернувся й одкрив один із ящиків — там виявились пакетики з фольги з російськими написами. За обрисами букв — Ройс знав грецьку мову — він здогадався, що їв пакетиках.вітамінозні харчові концентрати. Він зняв дерев'яну кришку, підпалив її з допомогою вовняної набивки, розігрів молоко, вкинув у нього концентрат чорної смородини й знову заходився годувати хворого.
Цього разу росіянин одкрив на хвилину очі й кивнув.
# * *
Шторм лютував три дні, і Ройс тільки тим і займався, що —годував росіянина. Потім вітер перемінився на південний, і кригу огорнув туман, густий, білий, як молоко. Ройс невпинно дослухався, запалюючи сигнальне багаття. Двічі йому вчувалося, що гуркоче літак, та він цього не був певен.
"Ну і встряв,— подумав він.— Тепер нас ніколи не знайдуть".
Минуло ще ішість днів, а в небі жодної прогалини. Крижина, як :і перше, тріскалась з гарматним гуркотом і, очевидячки^ дрейфувала; день спливав так швидко, що світанок непомітно змінявся голубим півднем, а той — так хамо хутко — сірими сутінками. Починалась полярна зима.
Ройс перестав дивитися в рятівне небо, і коли не годував хворого, то хутенько збирав усе, що вціліло од літака, або розшукував поміж торосами скинуті мішки. Та небагато знайшов. Лише набрів на два ящики з комбінованими концентратами — новинка, що її недавно почали вводити до аварійного раціону — і вирішив зоставити їх про запас. Знайшов російський примус і каністри з гасом. Прибрав у фюзеляжі, і дні спливали так швидко,, що він ледво їх відзначав. Іноді так поспішав, що, навіть лягаючи спати, вважав, ніби чинить злочин, бо не мав ще права на< сон.
Нарешті востаннє з'явилося бліде жовтаве сонце: Він побачить його не раніше як за чотири місяці, якщо вдасться вижити до того. Жоден літак зараз не прилетить*, зостається тільки вірити, що він витримає довгу зиму на крижині і не дасть померти росіянину.
Отже, картина була безрадісна. За кілька днів життя перетворилося на тваринне існування. Та коли від геть підупав, росіянин (який досі лише мимрив щось у нестямі) раптом сказав кілька слів рідною мовою* а потім; затинаючись, і англійською: Ройс — американець?
Ройс миттю, ожив. Він радо посміхнувся. Тепер у нього хоч буде товариш, з яким можна буде розмовляти...
Росіянин сказав, що він льотчик, Олексій Олексійович Водоп'янов, і злегка тряс руку Ройса^ дякуючи йому за врятування.
— Я думав, що вже вмираю, і то мені лиш ввижалося, ніби спустилися парашути. Хіба можна, було в таке повірити?
В очах у нього бриніли сльози, та він ще нічого не відав про свій стан. Просто радів, що знову бачить світ, що тепер у безпеці.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ