Наталя Павлівна. Нічого.
Іван Стратонович (дратуючись). Та що ви знов крутите? Говоріть, що думаєте!
Наталя Павлівна. Я хочу спокою, Іване. Хоч смертного, аби спокою. Робіть зі мною, що хочете, мені все одно.
Іван Стратонович (хвилюється. Якийсь мент мовчить, хрипло й насильно сміючись). Все, що хочу?
Наталя Павлівна (так же). Все...
Іван Стратонович. Хоч би й... цілувать вас почав??
Наталя Павлівна (живо, радісно повертаючись до нього). Іване! (Зараз же опадає, щулиться і глухо говорить). Я вами так не гралась.
Іван Стратонович (хапається руками за голову). Безодня!.. Безодня!.. О! Бережіться,— коли ви граєте! Чуєте?! Бережіться! Ця гра вам не минеться так!
Наталя Павлівна. Я нічого не боюсь.
Іван Стратонович. Говоріть: ви любите мене?
Наталя Павлівна. Люблю.
Іван Стратонович. Проженете Тося?
Наталя Павлівна. Прожену.
Іван Стратонович. Покинете Андрія?
Наталя Павлівна. Андрія?.. (Тихо). Не можу.
Іван Стратонович. Та я вам дам таке ж саме багатство, що й він. Ми ж пополам ділимо заробіток!
Наталя Павлівна (з мукою). Боже... Іване, я люблю вас, але не вимагайте цього від мене... Я не можу...
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! От в чім діло? Ну, вибачайте, добродійко, я за поцілунок, навіть за ніч не дам вам листів!
Наталя П а в л і в н а. Я їх не прошу у вас.
Іван Стратонович. О, я розумію. Ви просто знаєте, що не можу ж я показувать їх Андрієві, будучи вашим любовником. А то ще й сам верну. Хе! Гра тонка! Тільки я вам не вірю! Ні одному слову не вірю. Вона мене любить. Ха-ха-ха! Ач як ловко! Та ви землю тут їжте — не повірю. Навіть якби пішли зі мною, покинули Андрія, і то не повірю. За гроші покинула б!
Наталя Павлівна (тихо). А смерті повірили б?
Іван Стратонович. Ой! Страшно! Смертю докажете? Ви, смертю? Ха-ха-ха! Це мені подобається. Повірю! Вашій смерті повірю. Прошу... (Показує на балкон). З третього поверху смерть буде напевне. Доказуйте.
Наталя Павлівна. І це ви мене так любите?
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Ач куди повернула! Та я вас ненавиджу, а не люблю. Докажіть, що любите, стрибайте, тоді любитиму.
Наталя Павлівна. Любитимете?
Іван Стратонович. Любитиму і віритиму. Ну?
Наталя Павлівна. А як не вб'юсь, а тільки покалічусь?
Іван Стратонович. Ага, сюдою висковзнуть хочете? Ну, так я вам дам ціаністого калію, у нас є в лабораторії. Навіть зараз можу спуститись вниз, взять і дать вам. Од нього вже напевне помрете. В п'ять хвилин смерть.
Наталя Павлівна. Муки великі?
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Як той циган, що хотів повіситись, та злякався, що болітиме. Муки великі. Великі! Ну, принести?
Наталя Павлівна. Андрій знатиме, що я йому зраджувала. Це вб'є його.
Іван Стратонович. О, присягаюсь вам, що нічого не знатиме. Можна випить калій замість, скажемо, лавровишневих капель. Помилка, мовляв... О, так легко та ще такій актрисі, як вам, провести цю штучку... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна. І листи мені оддасте?
Іван Стратонович. А-а! Оддам, але тільки тоді, коли вип'єте лавро-вишневі каплі.
Наталя Павлівна. Я ж не встигну знищить їх. Андрій догадається.
Іван Стратонович. Затопіть у себе... Можна зробить таку дозу, щоб за десять хвилин померли. За десять хвилин можна від двадцяти любовників листи понищить... Що? І так не подобається? Чи, може, ви б згодилися так померти, щоб через десять хвилин ожити? Га? Це вам більш подобається?
Наталя Павлівна сидить в глибокій задумі.
Іван Стратонович. Ну, так як? Наталю Павлівно! Та можете не думать: повний мат, виходів нема більше, є один — лавро-вишневі капельки. Ну? Принести? Наталю Павлівно!
Наталя Павлівна (підводячи голову, глибоко зітхає). Дайте мені строку до того часу, як скінчите мотор і зробите з компанією контракт.
Іван Стратонович. А?.. Щось придумала... Одтяг-нуть трішки, а там щось придумаєм... Хм! Добре! Даю вам строку... Мотор ми кінчаємо завтра.
Наталя Павлівна. Завтра?
Іван Стратонович. А що? Занадто швидко? Еге ж, кінчаємо. Ну, тиждень на пробу. Днів дев'ять-десять вам ще жить... Ха-ха-ха... Хоча знаєте що? Навіщо мені рискувати собою? Ви така женщина, що не задумаєтесь доказать мені моєю смертю, а не своєю. Знаєте що, лучче покінчім уже сьогодні. Я зараз піду принесу вам калію, і ви докажете. Або ж... як це вам не подобається, прочитаємо в компанії всією сім'єю листи. Добре?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. І так не подобається? Ну, так от що. Даю вам строку до завтра, а сьогодні (жагучим шепотом) ви прийдете до мене. Чуєте?
Наталя Павлівна (швидко). Що-о?
Іван Стратонович. Сьогодні я хочу, щоб ви були моєю. Я знаю, що ви мене не любите, але тим більше я цього хочу.
Наталя Павлівна. Цього не буде! Іван Стратонович. Буде!
Наталя Павлівна. Нізащо! Насильно я ніколи не оддамся. Та ще людині, яка мене не любить. Ніколи!
Іван Стратонович. Я люблю вас.
Наталя Павлівна. Я не вірю. Досить, ви показали це. А хоч би й любили, то краще смерть, ніж з примусу бути вашою. Я люблю вас, говорю ще раз, хоча після цих всіх розмов... Ну, та я розумію вас, розумію, що й вам не легко; на вашому місці я, може, теж так само поводилась... Але вашою я не буду, хоч би й згодилась на "лавро-вишневі каплі". Одна свідомість, що ви мене примусили цими листами! О, ні!
Іван Стратонович. Значить, я вперед мушу вернути вам листи?
Наталя Павлівна (різко). Я знаю, що ви їх не вернете, знаю, що думаєте, ніби це мій "хід", і годі. Годі!
Іван Стратонович. Ах, і цей ходик зірвався. А так схопилась. Аж устала. Ну, та будете моєю!
Наталя Павлівна. Іване, ідіть краще читайте Андрієві листи.
Іван Стратонович. А "лавро-вишневих капель" не хочете? Доказать мені?
Наталя Павлівна. Вам вони не потрібні. Ви й смерті не повірите.
Іван Стратонович. Ні, смерті повірю. Даю навіть слово, що буду жаліть Андрія так, як ви... Хе! А ви святинею будете в моїй душі. І в Андрієвій... Ха-ха-ха! Ну?
Наталя Павлівна стоїть в понурій задумі. Входить Саня.
С а н я. О! Ви дома, Наталю? А я думала... (Зупиняється).
Іван Стратонович. У Наталі Павлівни нерви трошки попсувались сьогодні. Я їй пропоную лавро-вишневих капель, а вона мовчить. Випустіть мене, Саню, я піду вниз до Андрія Карповича... Спокійної ночі, Наталю Павлівно!