І. Кропива (Кость)
Чемурако — це прізвище. Сашкове прізвище. Цілий день тільки й чуєш у класі:
— Чемурако, не підказуй! Чемурако, не крутись! Чемурако, зайди в учительську!
— І що ти за людина, Сашко Чемурако?! — запитала наша вожата, коли Сашко випустив на уроці зоології горобця з-під парти.
— Не знаю,— відповів Сашко.— Якби я самого себе зустрів на вулиці, я б також дуже здивувався: що це за людина?
Вожата розсердилась:
— Знову ти вигадуєш нісенітниці! Хіба ж можна зустріти самого себе на вулиці?
— А де можна? — спитав Сашко.
Запитання справді дурне, бо навіть вожата засміялась, хоч була дуже сердита.
З Чемураком завжди трапляються всякі історії. От зі мною ніколи б такого не сталось, я б не став випускати горобців на уроках, не стрибнув би з балкона, бо що з цього може вийти? — самі лише неприємності, і маму до школи можуть викликати.
Сашкові добре — його маму як до школи викличеш? Вона геолог, і батько Сашків геолог, вони весь час в експедиціях. Сашко живе з бабусею і тому робить що хоче. Одного разу надумав навіть тікати до мами на Удокан, але його впіймали на якійсь станції і привели додому.
У Чемурака над ліжком висить стара-престара географічна карта, на ній він позначає всі дороги і всі місця, де були його батьки. Він свою маму називає "хазяйкою Мідної гори", він і тут не може, щоб не вигадати нісенітницю. Правда, Сашко про це нікому не розповідав, я сам випадково побачив.
Ми тоді якраз контрольну з геометрії писали, я хотів запитати, яка у нього відповідь вийшла, дивлюсь — а він листа пише: "Коли ти вже приїдеш, мамо, хазяйко Мідної гори?"
Мені смішно стало; а коли Сашко здав зошит, учитель запитав:
— Ти що ж, Чемурако, навіть не брався за задачу?
— Ні,— сказав Сашко.
— Чому? — здивувався учитель.
Але Чемурако нічого не відповів, і тоді я пояснив, що він писав листа до хазяйки Мідної гори.
— Тебе не питали про це! — розгнівався чомусь учитель.— Записую тобі зауваження в щоденник!
От і вийшло по справедливості! Я правду сказав, так мені зауваження вклеїли, а Чемурака після уроків залишили, щоб він все-таки написав контрольну. Ще потім Діма Радченко, Сашка найперший друг-приятель, ябедою мене назвав.
Та коли вже кого називати ябедою, то де Чемурака.
Якось ми втрьох у м'яча грали, я кажу:
— От зараз таку свічку поставлю,— на четвертому поверсі буде видно.
Діма каже:
— Краще не пробуй, Костю, бо у вікно попадеш.
Свічка вийшла класна, тільки я справді у вікно влучив, прямо у хімічний кабінет влетів м'яч. Звідти хтось виглянув, а я р-раз — і під стіну: Діму і Сашка видно, а мене — ні.
Я їм кулака показую:
— Спробуйте скажіть тільки, що це я,— кісточок не зберете.
— Нащо нам розповідати? Ти, голубчику, сам підеш і скажеш!
І цей Чемурако вхопив мене за комір і по сходах до кабінету потяг:
— Іди розповідай, а я тут почекаю!
То хто після цього ябеда — я чи Сашко?
В суботу ми всім класом на Чортові скелі ходили, кілометрів десять за містом. Ще коли ми на шкільному подвір'ї рюкзаки складали, Діма почав хвалитись:
— От побачите, я перший дійду!
— Не кажи, Дімо, гоп, поки не перескочиш! — засміявся Чемурако.
— Правильно,— сказав і я,— не хвались!
— А ти котись звідси! — буркнув Сашко.
Ну, я тоді розсердився. Взяв і переклав половину вантажу із свого рюкзака в Дімчин. Я так, пожартувати хотів, я потім хотів забрати — що ж тут такого, поніс би Діма трохи. У нього плечі, як у штангіста. Але Дімка вперед одразу побіг, тільки-но ми на шосейну дорогу вийшли, а я відстав, бо в мене на сонці завжди голова починає боліти. Тоді наша вожата сказала:
— Чемурако, ти вже не поспішай, Янчуку допомагатимеш. Бачиш, який він незагартований.
От ідемо ми і все більше відстаємо, вже хлопців і не видно за поворотом. Чемурако злиться:
— Навіщот'и йшов у похід, коли ти такий слабак?
Я мовчу, навіщо з ним сперечатись? А він врешті пропонує:
— Давай сюди свій рюкзак, понесу трохи, може, скоріше підеш.
Простяг я йому рюкзак, а Сашко каже:
— То він же в тебе зовсім легкий, ти що, не взяв нічого з собою?
— Взяв, тільки рюкзак маленький, мало і вміщається...
Сонце пече — сили нема, ледве ноги переступають. Асфальт розплавлений, м'який, підошви прилипають — смола! Я відпочити хочу, а Чемурако йде та йде:
— Треба наших наздогнати!
Раптом машина біля нас загальмувала:
— Сідайте, хлопці, якщо по дорозі,— підвезу! — відчинив дверцята шофер.
— Нам на Чортові скелі!
— Сідайте!
— Не можна,— каже Чемурако,— у нас похід.
— Ну, знаєш, можеш собі тьопати, а я поїду — і все!
Вхопив я свій рюкзак, сів у машину, і ми поїхали, і перегнали наших. Я раніше від усіх був біля скель, зрихтував курінь із гілок, сиджу, воду джерельну п'ю. А коли всі прийшли, я засміявся:
— Гей, Дімко, хто раніше?
А він насупився, мовчить і ногу йодом запиває: проколов.
— А де Чемурако? — питає вожата.
— Звідки я знаю? Він відстав.
— Чому ж ви разом не йшли?
— Він сам не хотів,— кажу я.— Не міг же я його на собі принести!
Сашко з'явився, коли вже кінчали напинати намети. Почав він Дімці допомагати, і чую я, що Дїмка йому скаржиться:
— Ти знаєш, мій рюкзак такий важкий чомусь був, ледве його доніс! Ніби на двох там покладено!
— На двох? — перепитав Чемурако.
Так, і хлібини дві, і консервів більше, ніж у інших! Ще й оця штука! — і показав Сашкові мого черевика.
Подивився Сашко на черевика і каже:
— Знаю я, чия це робота!
Після обіду підійшов він до мене.
— Ану ходім на розмову, Янчук!
Краще піду, думаю, а то ще здійме тут Чемурако колотнечу, настрій усім зіпсує.
Біля лісу спинився Сашко:
— Це ти Дімці свої речі в рюкзак поклав?
— Ну я, а що? Я пожартувати хотів, а він потім...
— За такі жарти знаєш що роблять? Та ти очима не кліпай, не лякайся. Я з тобою битись не буду: ти для мене лежачий і так. Ти знаєш, що зробиш? Он, бачиш, кропива? От і лізь туди, це, кажуть, здорово — в кропиві посидіти! Нервову систему зміцнює.
Я тоді як закричу:
— Не маєш права!
Звичайно, всі почули крик, хтось гукає "а-гов!", Сашко тоді р-раз! — і штовхнув мене в самісіньку кропиву. А я навіть без майки був і на сонці трохи обгорів, а кропива густа! Прибігли хлопці, і вожата з ними. Каже Сашкові: