Мирон озирнувся, побачив лавочку біля маленьких воріт і мовчки повів туди Олю. — Сідайте... — тихо сказав.
— І заявлю Салдієву, що жити в його не буду, тому що... коли простітутка, то повинна бути справжньою. А сама замовлю визитову картку й надрукую. "Простітутка Ольга Матвієвна Щербина". І нашим пошлю й усім... І зараз же поведу агітацію... там. Там як: усі разом живуть... чи як?
Мирон не зводив з неї очей. Ледве посміхаючись своєю чудною сумною посмішкою, взяв її за руку — рука страшенно холодна була,— й обережно сказав:
— От ви послухайте мене, Олюсю: перш усього посидьте трохи мовчки. Розумієте? От трохи помовчіть, заспокойтесь, а я подумаю. Добре?
— Але чому? Чому?
— Ну, так...
— Підождіть. Ви гадаєте, що я це так з'опалу? Ви це думаєте? Але ж я вам кажу, що вже по обіді це вирішила. Чого ви посміхаєтесь? Не вірите? Я, дійсно, спочатку нічого такого не думала за дім... Я думала тільки, що прийдеться іти до Салдієва. Але сьогодня я рішила просто в дім... Але чого ви посміхаєтесь? Ну, чого? Ви не вірите мені? Ні?
— Ні, Олю, я вірю...
— Ну так чого? Чого? Ви не згодні? Ви ж самі кажете усім, що нічого ганебного... Чи ви тільки — про других, а коли... треба, то ви не згожуєтесь?
— Казав і згожуюсь. І дуже радий, що ви це вирішили... Тільки треба трохи, підождати... Розумієте? Днів зо-два, зо-три...
— Але чому ж? Чому?.
— Кумедна ви, дитинко. Ну, може, що небудь виясниться, може, инше щось придумаємо. Ви ж туди ідете не тому, що подобається, а тому, що нема чим жити. Коли не ганебно, то ще не значить, що добре... Чистити помийні ями не ганебно, але чому, коли можна, не пошукати кращої роботи? Розумієте? Не можна ж так справді... І ніяких Салдієвих вам не треба. Почекать треба ...
— Господи! Який ви! — нетерпляче, тужно скрикнула Оля. — Та я ж за два — три дні, може, вже... Проте, дурниці, я рішуся... Ну, що тут, такого? Що?
— Для вас це великий подвиг, Олю.
— Ну так що? Ну так що? Хіба я не можу піти на подвиг? Ідуть же на каторгу за свої думки, ідуть у тюрми, заслання, чому ж не можна іти в публичний дім? Ганьба? Хвороби? Але чому не можна взяти на себе й ганьбу й хвороби за свої думки? Чим тяжче, тим краще подвиг, хiба ні? Ви ж самі мені колись казали, що коли б ваша сестра увірувала, ви б самі їй запропонували піти ... Хіба я не вірую?
— Ні... — сумно посміхнувся Мирон.
Оля була вражена.
— Як? Я не вірую?
— Ні, Олю. І ви тим не журіться, це не так швидко робиться...
— Але чому? Чому? Господи! Я ж...
— Та хоч тому, Олю, що вам так важко зараз від одної думки... Почекайте! А потім ви сказали про ганебність. Коли ж ганьба, то... нема того, про що я вам казав. Ви не зрозуміли мене, дитинко. Мені не потрібно, щоб люди думали так, як я. Це неможливо. Вони завжди думатимуть так, як живуть. От і у мене з вами. Я жив так, а ви инакше, і думати ми мусимо по иншому. Це природно. Але я б тільки хотів, щоб у кожного були його думки, чесні й такі продумані, щоб вже ніяких хитаннь не було, тільки дія. Розумієте? А ви от вважаєте це ганебним і все таки хочете робити. Ніколи цього не треба допускати. Ганебно? Не робіть. Думаєте, що не ганебно, тоді думайте так, щоб думка про ганебність просто смішною здавалась вам. Але це, дитинко, страшенно важко. Нам так довго вбивали в душу ріжні поняття, що від обіду до вечера од них увільнитись неможна. Великим стражданням, упертою думкою вони випалюються. От ви за сестру мою кажете... Сестра инше діло. Вона без всяких подвигів простітутка, це — професія її. А потім — вона сильна. Е, коли-б тільки вона подививилася на це, як я! А то й вона... Та й не в тому суть. Тільки б думка з'явилася, а життя примусить приняти чи відкинути. Але не треба насилювати життя, Олю. Нехай самі простітутки за себе борються.. Вони перш за все повинні самі з себе скинути ганьбу, тоді й другі инакше дивитимуться на їх...
Оля слухала нетерпляче, часом гостро поглядаючи на Мирона. Нарешті не витримала й перебила:
— Ви скінчили? Добре! Ну так я вам от що скажу: коли я піду туди... Добре, нехай я сама ще вважаю це ганебним, хоч це... але нехай! Добре, нехай навіть зовсім так, добре, хіба ж мій подвиг не більший... ніж сестри вашої? Для неї, це — професія, їй легче, а мені важче. Але хіба той подвиг більше, де легче?
— Я ж не проти подвигу, Олю... Але подвиг повинен бути від лишку сил, розумієте? Від такої сили, коли відчуваєш що... Ех! — Мирон навіть кулака стиснув, — сила виходу вимагає. Тоді подвиг є добрий. А коли з одчаю.... Ну, що це за подвиг? Подвиг на мент прекрасний, дитинко, а коли на все життя, та ще з примусу... Е... нудно й непотрібно.
— Ні, я не згожуюсь, я не згожуюсь! І нащо ви так? Нащо так говорить?! — з роздратованням та тугою перебила Оля. — Ви навмисно це, щоб принизити мій намір і щоб я не пішла... Я бачу, ви посміхаєтесь... Ви, звичайно, розумніщий... і я... Але ви не маєте права так казати! Не маєте! Ви повинні бути чесні з собою! Коли ви кажете один раз одне, ви не повинні казати инше в другий раз... І до того ви мене не розумієте. Не розумієте! але я іду. Я це вирішила. Я, сама піду! Нехай я зовсім, зовсім сама буду. Нехай! Це навіть краще, це краще... Нехай... Слухайте, ви мені тільки роскажіть, як це все... куди треба йти, що казать... Я ж не знаю... І потім нічого мені більш не кажіть про подвиги! Я не можу инакше! От і все! Жити так далі я не можу! Не можу! І мені все Одно, рішуче все одно! Коли ви мені скажете?
— Олю! Ну, чого ви, справді?
Оля навіть стрепенулась від роздратовання й ще чогось, що весь час проглядало в ній.
— Та що ви мені "Олю, Олю"?! Що вам до цього вам іменно що? Коли б любили та ревнували, а тож...Ви ж ні трішки не ревнуєте, вам просто... Неприємно, що я не так само як ви думаю... Байдуже вам, так чого ж... хіба не так? Мирон мовчав. Оля скоса вичікуюче поглядала на його. Потім вся якось раптово ослабла й тихо сказала:
— Ну, все одно... Я так і знала... Та й що там! Але я йду... Хай... Слухайте! — раптом всім тілом повернулася до його.— Не будете сміятись з мене? Ні?
— Ні, Олю, не буду...
— Справді?... Ні, не варто...
Вона, помітно, знову хвилювалась, але хвилювалась вже инакше, особливо, з солодким, гірким, тяжким соромом.