— Але ж повинно боліти,— упирався практикант,— повинно боліти, судячи... е... е...
Він аж тепер запримітив, що хвора прочитала написане на жовтому листку паперу, її розширені зіниці, чорні без міри на синій сітківці, спинились на тім слові і застигли ніби.
...Не буде світанку під дощем, босоніж, простоволосо — аби рости скоріше. Данило затерплими устами пробував поцілувати сестру, але вона не давалась.
— Нехай ріжуть. Не руш мене. Не питай нічого. Я все знаю. Ти теж усе знаєш. Мовчи. Я не хочу нічого чути. Нехай ріжуть. Нехай візьмуть й покладуть на той білий-білісінький стіл. Я хочу, аби це все вже скінчилось. Не жалій мене. Я тебе ненавиджу. Я вас усіх ненавиджу. Брехуни фальшиві. Йди геть.
Хворі тут сповідалися. їх тягнуло до сповідей, у цій лікарні, у цій палаті, де всі все знали, але ніхто нічого не хотів знати.
— ...І я їм сказала: ні, я вас не викажу, але до хати не візьму. Я маю діти, я хочу, аби діти жили, а хтось викаже — німці прийдуть, ні вам, ні мені жити вже не прийдеться. І я їх не пустила до хати.
— А що з ними подіялося?
— Не знаю. Ох, не знаю...
— Кожен має на совісті щось такого... Ви не переймайтесь, то вже давно минуло...
"Замовкніть. Ну, та вже замовкніть",— беззвучно благала Калина. Вона змушувала себе думати про щось гарне. Про щось безгрішне. Сперволіть так ведеться...
Слух ловив гарне слово: сперволіть. А зла думка підсміювалась: пощо воно тобі?
Антоську, ти пам'ятаєш, як ми з тобою одного разу йшли ввечері вздовж вулиці, і я бачила звичайних перехожих із звичайними парасольками — бо мо-росило — звичайні тротуарні плити з налиплими на них осінніми листками бачила я. А що ти бачив, Антоську? Може, парасольки, блискучі від дощу, здавалися тобі вітрилами, а перехожі — кораблями, мокре ж осіннє листя ти міг собі мати за скарби, зато-нулі на дні моря.
Ти мене тоді запитав:
— Чому ти така невесела? Тобі не подобається дощ?
— Так,— сказала я. — Мені не подобається дощ. Небо запнуте хмарами й не видно жодної зірки.
— А хочеш,— мовив ти,— хочеш, я скажу тобі, де поділися зірки, мамо? Вони в мене в кишені, слово честі, ти послухай, як дзвенять.
Антосько, несвідомий небезпеки, Антосько, котрий не знає страху й твердо переконаний, що дядько Данило вилікує маму й вона скоро повернеться додому,— Антосько сміється:
— Я не пам'ятаю, мамо, це ти все вигадуєш, не було такого!
Але ж було, Антоську, все ось так і було.
Ти ворухнув рукою в кишені, і я почула, як там щось задзвеніло. Ясна річ, так могли дзвеніти лише зорі, коли їх покласти до кишені.
— Ти вигадуєш, мамо! — сміється Антосько.
— Не вигадую.
Зовсім рано, на світанні, до тебе у вікно постукала Хазяйка зірок, вона була сумна — як я — і її сріблясте волосся сумно спадало вділ, вкриваючи її геть усю, як плащем, а сині очі поробились вузенькі, як щілинки — видно було, що вона плакала.
— Послухай, хлопчику, — сказала гостя й тихо схлипнула, як дитина, в котрої відібрали повітряну кульку.— Послухай,— сказала вона,— мої найкращі зірки зблякли і затуманились, вони раніше сяяли яскраво, як величезні скляні іграшки на ялинці, а ось тепер їх навіть не видно.
— У чому ж річ? — поцікавився ти, бо ти тоді любив завжди про все знати до решти.
— їх треба почистити й натерти до блиску, подумай тільки, вони так давно світять, а їх ніхто ніколи не чистив... Я б сама зробила це, та глянь, які у мене ніжні руки, які маленькі — хіба я можу впоратися з такою роботою?
— Чому ти не прийшла раніше! — вигукнув ти.— Невже хочеш, аби твої зірки до решти вгасли? Давай їх сюди.
Хазяйка зірок сплеснула тендітними долонями, зорі опинилися у твоїй кишені — тому й не видно було тоді ввечері жодної зірки на небі, бо як же вони могли світити, коли найгарніші і найбільші лежали в твоїй кишені і так гарно подзвонювали і чекали, поки ти їх начистиш до блиску.
— Ну що ти вигадуєш, мамо?
— То не я вигадую, синку,— то ти тоді вигадував. У тебе в кишені були звичайнісінькі цвяхи, чотири іржаві цвяхи, я їх знайшла, коли ти ліг спати, і я складала твої штанці.
— Слово честі? Ти правду кажеш?
— Звичайно, правду. А зараз йди вже додому. І не забудь вивчити англійську як слід.
Коли операція закінчилася, на Даниловому халаті рудявою краплею зосталася кров. Жорстка втома затискала його, м'яла й калічила. Калина лежала, приспана наркозом, непорушна і нетутешня. Данило як ніколи, боявся також наркозу, колись у нього на очах померла жінка, зовсім молода — Данило був ще студентом і відбував практику. Та жінка була здорова і лише кілька днів тому народила дитину, але простудилася, почався мастит, довелося оперувати. Наркозу вона не витримала. Хірург ще не встиг підвести скальпель, а вона вже була мертва, і нічого не пощастило зробити, хоч пробували все можливе. Потім хірург і анестезіолог складали вину на все, що завгодно, ніяк не хотіли прийняти на себе й крихти тя-гару. Вони метушились налякано: репутація, професійна честь, розголос — увесь Львів, цілий Львів знатиме. Найважливіше було саме це, їм залежало найбільше на цьому, вони мало що не навколішках благали родичів молодої жінки не писати до газети, не розголошувати, не розголошувати! — а чоловік померлої дивився на все непритомними сліпими очима, і губи його ворушились, ніби він збирався щось казати, але забув, як скласти докупи літеру до літери. Данилові робилось від того моторошно, він з наївністю хлопчака питав себе, чи давали ці люди клятву Гіппократа.
Від наркозу Калину пробудив спів. Тоненькі фальшиві голоси без слів — чи просто надто нерозбірливо — виводили якусь таку тужливу пісню, що це скидалось на погребовий спів. Дивлячись на своє пласке, вкрите лікарняною ковдрою тіло, Калина не могла зрозуміти, що діється. Біль раптом оповив її, обплутав, видер з тіла нерви і натягнув, аби та фальшива мелодія ще болючіше рвала їх на шматочки. Віолончель просилася до неї — чи то Калина хотіла почути її голос, але фальшиві голоси перебивали все інше, хоча були дуже тоненькі й тихі. То співали три жінки з сусідньої палати. Вони співали завжди й раніше, всі три були з одного села, до них рідко приїздили родичі, бо не так просто покинути господарство на селі і не так просто вибратися до Львова, коли тебе тримає вдома корова й город — ті хворі жінки розуміли все й не скаржилися, не ремствували, бо й самі чинили б так само,— але, мабуть, щось нило й боліло їм помимо болю фізичного, щось докучало, і вони вечорами співали своїх надміру сумних пісень.