І суворим, але благородним жестом він наказав воїнам їхати.
Піхотинці знов посідали на коней за спинами вершників. Загін повільно вирушив і незабаром зник у лісі.
Зорі вже почали бліднути: на сході займався день. Перші промені сонця освітили обличчя двох юнаків, які ще раз обернулись, щоб поглянути один на одного.
– Ви були свідком моєї помсти, гострої й нещадної, як і мій меч, – сказав герцог. – Але я б не хотів, – клянусь усім християнським світом, – щоб ви вважали мене невдячним. Ви прийшли мені на допомогу з славним мечем і гідною подиву відвагою; якщо ви не відчуваєте огиди до моєї потворності, обніміть мене.
І з цими словами юний ватажок розкрив обійми.
В глибині душі Дік відчував страшенний жах і щось схоже на ненависть до людини, яку врятував; але прохання було висловлено в такій формі, що було б не тільки неввічливо, а навіть жорстоко вагатись або відмовитись, і він поспішив виконати бажання герцога.
– А тепер, мілорде герцог, – сказав Дік, звільняючись від його обіймів, – чи вірна моя догадка? Ви – мілорд герцог Глостерський.
– Я – Річард Глостер, – відповів юнак. – А ви? Як вас звуть?
Дік назвав своє ім'я і подав йому перстень з печаткою лорда Фоксхема, який герцог одразу ж упізнав.
– Ви прийшли сюди раніше домовленого часу, – промовив герцог, – але чи можу я бути незадоволений? Ви схожі на мене: я теж прийшов сюди на дві години раніше і чекав. Це перший похід моєї армії, і я або загину в цьому поході, або завоюю собі славу. Там, у Шорбі залягли мої вороги під командою двох старих, досвідчених вождів – Бреклі й Райзінгема. Вони, очевидно, добре озброєні, але зараз вони затиснуті між морем, гаванню й річкою. У них немає ніякої можливості відступити. Саме тут, на мою думку, і слід завдати їм нищівного удару, і ми нападемо на них безшумно і зненацька.
– Звичайно, я теж так вважаю! – з запалом вигукнув Дік.
– Ви взяли з собою папери лорда Фоксхема? – запитав герцог.
І Дік, пояснивши йому, чому він не має зараз з собою потрібних паперів, насмілився розповісти герцогу про свої власні спостереження щодо сили й розташування ворожих військ.
– Я, мілорде герцог, – додав він, – напав би на ворога негайно, в цю ж хвилину, їх нічні дозори на світанку лягають спати, а вдень ворог не тримає ніякої охорони – хіба що тільки дозори на околиці міста. До того ж нічна варта зараз неозброєна, а решта воїнів сидить за ранковою чаркою вина – якраз слушний час напасти на них.
– Скільки, на вашу думку, у них воїнів? – запитав Глостер.
– Нема й двох тисяч, – відповів Дік.
– Тут, у лісі, у мене сімсот воїнів, – сказав герцог. – Сімсот ідуть з Кетлі й незабаром будуть тут, крім цього, за ними йдуть ще чотириста; у лорда Фоксхема п'ятсот воїнів у Холівуді, – півдня дороги, і вони будуть тут. Будемо чекати, поки вони підійдуть, чи нападемо зараз?
– Мілорде, – промовив Дік, – коли ви повісили цих п'ятьох негідників, ви самі вирішили питання. Хоч вони були людьми й незнатними, але часи зараз неспокійні, в Шорбі помітять їх відсутність, почнуть розшукувати, зніметься тривога. А тому, мілорде, коли ви хочете напасти зненацька, то, на мою думку, у вас не лишається й години на роздуми.
– Я теж так гадаю, – відповів Горбань. – Не мине й години, як ви в жорстокій битві заслужите звання рицаря. Послати спритного гінця в Холівуд з перснем лорда Фоксхема, другого – на дорогу щоб підігнав моїх тюхтіїв! Ну, Шелтоне, клянусь розп'яттям, нам поталанить!
З цими словами він знову засурмив.
На цей раз йому не довелося довго чекати. В одну мить галявина навколо хреста заповнилася пішими й кінними воїнами, Річард Глостер сів на східцях і посилав гінця за гінцем, щоб якнайшвидше зібрати біля себе сімсот воїнів, схованих в найближчих лісах. Не минуло й чверті години, як його армія стояла перед ним. Він сам став на чолі війська, і армія вирушила вниз по схилу горба до міста Шорбі.
Його план був простий. Він вирішив захопити частину міста Шорбі, що лежала праворуч великої дороги, добре закріпитись у вузьких провулках і триматись там, доки не прийде підмога.
Якщо лорд Райзінгем захоче відступити, Річард зайде до нього в тил і поставить його між двох вогнів; якщо ж він вирішить захищати місто, то потрапить у пастку і кінець кінцем буде розбитий військом Глостера, яке переважало ланкастерців своєю кількістю.
Але Річарду Глостеру загрожувала одна велика й неминуча небезпека – сімсот воїнів Глостера могли бути розбитими вщент, в першій же сутичці з ворогом, і, щоб уникнути цього, треба було напасти на ворога якнайшвидше і зненацька.
Піхотинці знов сіли на коней ззаду вершників, а Діку випала особлива честь сидіти за спиною самого Глостера.
Поки ліс ховав їх, військо рухалось повільно, а коли ліс, що лежав по обидва боки дороги, скінчився, військо зупинилось, щоб перепочити й зробити розвідку.
Зійшло сонце, і його промені, пробиваючись крізь жовте морозне сяйво, освітили місто Шорбі, над засніженими покрівлями якого клубочилися стовпи ранкового диму.
Глостер обернувся до Діка.
– В цьому бідному містечку, – промовив він, – де мешканці зараз готують сніданок, або ви заслужите звання рицаря, а я почну життя, сповнене великих почестей і слави, або ж ми обидва загинемо, не залишивши після себе пам'яті. Ми – два Річарди. Ну, Річарде Шелтон, про нас ще почують, про обох! Імена наші зазвучать в устах народу гучніше, ніж звуки ударів наших мечів по головах ворогів.
Дік був здивований таким палким бажанням слави, висловленим з такою великою пристрастю, але розумно і спокійно відповів, що обіцяє, в свою чергу, виконати свій обов'язок і що він не сумнівається в перемозі, якщо й решта вчинить так само.
На цей час коні вже добре відпочили. Річард Глостер підняв меч, попустив поводи, і коні, на яких сиділо по два воїни, помчали вниз схилом горба, перетинаючи вкрите снігом поле, що відділяло їх від міста Шорбі.
Розділ II
БИТВА В ШОРБІ
До міста було не більше чверті милі. Але не встигли вони виїхати з лісу, як помітили людей, що з голосними криками бігли кудись по сніжному полю. Майже тієї ж миті в місті знявся шум, який з кожною хвилиною ставав усе голоснішим. Військо не проскакало й половини дороги до найближчого будинку, як у місті задзвонили дзвони.