ДЕМОН
Східна повість
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним;
Тих днів, коли в чертогах світу
Сіяв він, чистий херувим,
І на бігу, в огні блакитнім,
Комета усміхом привітним
Любила поміняться з ним,
Коли крізь вічності тумани,
Жадібний знань і повний сил,
Він стежив зграйні каравани
-В простори кинутих світил;
Коли, мов ясний небосхил,
Йому любов сіяла рання!
Не знав злоби він, ні вагання,
І не жахав ума його
Віків похмурих ряд безкрилий...
Він згадував... Але всього.
Не мав він пригадати сили!
II
Давно він, проклятий, блукав
Серед страшної самотини:
Услід за віком вік спливав,
Як за хвилинами хвилини,
У блиску зір ;і льоті хмар...
Землі безмежний володар,
Він сіяв зло без насолоди,
І на страшнім шляху тому
Не зустрічав він перешкоди, —
І зло наскучило йому.
III
Над верховинами Кавказу
Вигнанець раю пролітав;
Під ним Казбек, як грань алмазу,
Снігами вічними сіяв,
І, повен жаху для людини,
Мов щілина, житло зміїне,
Дар'ял між горами зіяв,
І Терек, буйний, як левиця,
Піднявши гриву на хребті,
Ревів — і звір гірський, і птиця
У ясносиній висоті
Глаголу вод його вчували,
І позолочені хмарки
З країн південних, здалеки
Його на північ проводжали.
І скелі, оповиті в сум.
Юрбою димною дрімливо
Дивилися на білий шум,
На хвиль бентежних вічну зливу.
І темні башти замкові,
Чолом шматуючи тумани,
Кавказу вічні вартові
Між гір стояли, як титани!
Прекрасно-дикий був навкруг
Весь божий світ — та гордий дух
Зневажливим окинув оком
Все, Богом створене самим,
І на чолі його високім
Це не відбилося ІНІЧИМ.
І¥
І перед ним нові картини
З'явилися в ясній імлі:
Розкішна Грузія долини
Прослала килимом вдалі...
Щасливий, пишний край землі!
Стовпами зведені раїни,
Під ними срібні ручаї
На ложі з різного каміння,
Хитання роз, де соловТ
Красуням ШЛЮТБ пісні пломіннї,
Палкі освідчення свої;
Чинари пишні та розлогі,
Густим увінчані плющем,
Печери, де лежть тихцем
Удень олені ряснорогі,
І шум, і рух, і листя дим,
І гомону далекий грім,
І ніжні пахощі рослинні',
І день палкий в огні прикрас;
Росою повні кожний раз
Вогкі і ароматні ночі,
І зорі пристрасні, як очі
Грузинки у кохання час...
Але крім заздрості глухої
Бенкет природи не збудив
У серці, сповненім злобою,
Ні сил нових, ні почуттів.
Весь чар земних розкішних видив
Він зневажав чи ненавидів.
V
Високий дім, широкий двір
На славу в сивого Гудала....
Труда він коштував немало
І сліз рабам ще з давніх пір.
Удосвіта на схили гір
Він тіні— відкида блакитнг,
У скелі сходи ледь помітні
Від башти крайньої ведуть
Туди, де ллє Арагва хвилі.
Не раз по сходах держить путь
В чадрі княжна Тамара білій:
Дівчата воду там беруть.
VI
Завжди безмовний, на долини
Зорив байдуже хмурий дім;
Гучний бенкет сьогодні в нім —
Звучить зурна і ллються вина —
Тамару віддає Гудал.
Для цього він усю родину
Покликав. Юна молода
Сидить між подруг на покрівлі,
Де співи й ткані, й злота дар;
Вже за високими шпилями
Заходить сонце як пожар...
Б'ючи помірно в такт руками,
Співає коло... Молодій
Кортить до танцю... Бубон свій
Вона бере, її рука
Взялась крутить його; легка,
Вона летить, пливе, мов пава,
То раптом спиниться на мить —
І погляд як огонь горить,
І кличе, вогкий та лукавий.
То стрепенеться, оживе,
Свій стан гнучкий нахилить трішки,
І знов по килиму пливе
Краса божественної ніжки.
І усміхається вона,
Весела й чиста, як весна.
Проміння місячне, що грає
По розхвильованій воді, —
Хто з ним ці чари порівняє,
Як цвіт, як щастя, молоді?
Клянуся сонцем з-понад хмар,
Клянуся славою пророка,
Персидський гордий володар
І ні один на світі цар
Не цілував такого ока.
Гарему пишного фонтан
У чарах літнього спокою
Своєю срібною росою
Не обмивав подібний стан!
Рука ще жодної людини
У ніжних пестощів хвилини
Подібних кіс не розплела;
Відколи світ позбувся раю,
Така красуня, присягаю,
Під сонцем півдня не цвіла.
VIII
Востаннє в танці мрійно лине
Дочка Гудалова єдина
Бо ждуть уже на цю дитину
Далекі люди, не свої
В новій, незнаній батьківщині,
І доля тихої рабині
В чужім краю, в чужій сім'ї.
І часто потайні вагання
Темнили світле їй чоло;
Та повне все зачарування,
Таке ясне, як зірка рання,
Таке все миле в ній було,
Що навіть Демон сам крилатий,
Коли б побачив він її,
Зітхнув би, мусив би згадати
Безгрішні, давні дні свої.
IX
І Демон бачив... Як світання,
Неясний вітер хвилювання
В собі відчув неждано він...
Його душі німу пустиню
Мов благовісний сповнив дзвін...
І осягнув він знов святиню
Добра, любові й красоти!..
І довго з дивної картини
Він тішив зір... Дух самоти,
В тумани мрій він знов полинув
Про щастя давнє, в давні дні,
Що одцвіли удалині.
Немов у бран незнана сила
Його взяла, — як все навкруг...
В нім почуття заговорило,
Ожив його холодний дух...
Чи знак відродження то з неба?
Спокуси слів знайти у себе
Вже він не міг... Він їх не мав...
Забуть? Бог забуття не дав:
Та забуття йому й не треба!..
X
Гарячим змученим конем,
Бажання сповнений вогнем,
Мчав на весілля наречений.
Арагва срібна і студена
Вже котить хвилі перед ним.
Він їде з почетом гучним.
Із вантажем для молодої
Ідуть поважною ходою
Верблюди, й дзвоники дзвенять.
Він сам, володар Сінодала,
Веде багатий караван.
Його не спинять ні обвали,
Ні дощ, ні вітер, ні туман.
Його скарбам числа немає;
Оправа шаблі так і грає
На сонці золотим огнем;