— Так, мамо, все розкажу! Я зганьблена, ви... ми всі зганьблені!..
— Ти перебільшуєш, Зіно! Ти в нестямі і не пам'ятаєш, що кажеш! І навіщо ж розказувати? Тут глузду нема... Сором не на нас... Я доведу зараз, що сором не на нас...
— Ні, мамо,— скрикнула Зіна з злісним тремтінням у голосі,— я не хочу більше мовчати перед цими людьми, думку котрих зневажаю й котрі приїхали сміятися з нас! Я не хочу зносити від них образ; жодна з них не має права кинути в мене брудом. Всі вони ладні вчинити зараз же утридцятеро гірше, ніж я або ви! Чи ж сміють, чи можуть вони бути нашими суддями?..
— Оце чудово! Ось як заговорила! Це що ж! Це нас ображають,— почулося з усіх боків.
— Та вони й справді самі не тямлять, що кажуть,— промовила Наталія Дмитрівна.
Зауважимо в дужках, що Наталія Дмитрівна сказала справедливо. Якщо Зіна не вважала цих дам гідними судити себе, навіщо ж було й виходити до них з таким розголошенням, з такими признаннями? Взагалі Зінаїда Афанасіївна надзвичайно поквапилась. Так згодом думали найкращі голови в Мордасові. Все б можна було поправити! Все б можна було уладнати! Щоправда, й Марія Олександрівна сама собі того вечора напсувала своєю сквапністю й зарозумілістю. Треба було тільки насміятися з ідіота-стариганя та й вигнати його геть! Але Зіна, як на те, всупереч здоровому глузду й мордасовській мудрості, звернулася до князя. "" — Князю,— сказала вона старому, котрий з пошани навіть підвівся злегка з стільця,— так вразила вона його тієї хвилини.— Князю! Простіть мене, простіть нас! Ми обдурили, ми звабили вас...
— Та ти замовкнеш, нещасна! — в нестямі скрикнула Марія Олександрівна.
— Панно! Панно! Ma charmante enfant...— мимрив вражений князь.
Та горда, поривчаста і в найвищій мірі мрійна вдача Зінина поривала її цієї хвилини геть із кола всіх пристойностей, що їх вимагала дійсність. Вона забула навіть про свою матір, котру судомило від її признань.
— Так, ми обдурили вас обидві, князю: мама тим, що вирішила змусити вас одружитися зо мною, а я тим, що погодилась на це. Вас напоїли вином, я згодилась співати й кривлятися перед вами. Вас — немічного, беззахисного, обшахрували, як висловився Павло Олександрович, обшахрували заради вашого багатства, заради вашого князівства. Все це було страшенно нице, і я каюся в цьому. Але присягаюсь вам, князю, що я зважилася на цю ницість не з ницого мотиву. Я хотіла... Та що я! Подвійна ницість виправдувати себе в такій справі! Але заявляю вам, князю, що я, коли б і взяла щось від вас, то була б за це вашою іграшкою, служницею, танцюристкою, рабою... Я поклялась і свято б спевнила клятву мою!
Сильний горловий спазм зупинив її в цю хвилину. Всі гості ніби заціпеніли і слухали, вирячивши очі. Несподівана й цілком незрозуміла їм вихватка Зіни збила їх з пантелику. Тільки князь був зворушений до сліз, хоч і половини не розумів з того, що сказала Зіна.
— Але я одружуся з вами, ma belle enfant, якщо вже ви так хо-че-те,— мимрив він,— і це для мене буде ве-лика честь! Тільки запевняю вас, що це був справ-ді мовби сон... Ну, чи мало чого я побачу вві сні? Чого ж так тур-бу-ватися? Я навіть нічого ніби й не зрозумів, mon ami,— казав він, звертаючись до Мозглякова,— поясни мені хоч ти, будь лас-ка...
— А ви, Павле Олександровичу,— підхопила Зіна, теж звертаючись до Мозглякова,— ви, на котрого я один час вирішила була дивитися як на мого майбутнього чоловіка, ви, котрий тепер так жорстоко на мені помстилися,— невже й ви могли пристати до цих людей, щоб розтерзати й зганьбити мене! І ви казали, що кохали мене! Та не мені читати вам повчання! Я винуватіша за вас. Я образила вас, бо справді манила вас обіцяннями і мої недавні докази були брехня й хитросплетення! Я вас ніколи не кохала, і якщо вирішила вийти за вас, то єдино, щоб хоч кудись піти звідси, з цього проклятого міста і спекатися всього цього смороду... Але, присягаюся вам, вийшовши за вас, я була б вам доброю й вірною дружиною... Ви жорстоко помстилися на мені, і, якщо це тішить вашу гордість....
— Зінаїдо Афанасіївно! — скрикнув Мозгляков.
— Якщо досі ви почуваєте до мене ненависть...
— Зінаїдо Афанасіївно!!
— Якщо коли-небудь,— вела Зіна, душачи в собі сльози,— якщо коли-небудь ви кохали мене...
— Зінаїдо Афанасіївно!!!
— Зіно! Зіно! Доню моя! — волала Марія Олександрівна.
— Я падлюка, Зінаїдо Афанасіївно, я падлюка, та й годі!— скріпив Мозгляков, і всіх охопило страшне збудження. Знялися крики подиву, обурення, але Мозгляков стояв, наче прикипів до місця, без думки й без голосу...
Для слабких і пустих вдач, що звикли постійно підкорятися і наважуються, врешті, розлютіти й протестувати, одно слово, бути твердими й послідовними, завжди існує риса,— близька межа їхньої твердості й послідовності. Протест їхній на початку буває найенергійні-ший. Енергія їхня доходить навіть до несамовитості. Вони кидаються на перешкоди, якось зажмуривши очі, і майже завжди беруть собі ношу на плечі не до снаги. Та, дійшовши до певної точки, знавісніла людина раптом ніби сама себе злякається і зупиняється, як ошелешена, з жахом запитуючи себе: "Що ж це я такого накоїв?" Потім негайно розкисає, скімлить, вимагає можливості пояснити, стає навколішки, просить прощення, благає, щоб усе було, як перше, але тільки щоб швидше, щоб якнайшвидше!.. Майже те саме сталося тепер з Мозгляковим. Втративши самовладу, знавіснівши, накликавши лихо, яке він уже все, цілком, ставив тепер на карб самому собі, наситивши своє обурення та самолюбство і себе ж зненавидівши за це, він раптом зупинився, вбитий совістю, перед несподіваною вихваткою Зіни. Останні її слова добили його зовсім. Перескочити з однієї крайності до іншої було справою одної хвилини. І
— Я — віслюк, Зінаїдо Дфанасіївно! — скрикнув він у пориві несамовитого каяття.— Ні! Що віслюк? Віслюк іще нічого! Я незрівнянно гірший за віслюка! Але я вам доведу, Зінаїдо Афанасіївно, я вам доведу, що й віслюк може бути благородною людиною!.. Дядечку! Я обдурив вас! Я, я, я обдурив вас! Ви не спали; ви справді, наяву, освідчувалися, а я, я, падлюка, з помсти за те, що мені відмовили, упевнив вас, що ви бачили все це вві сні.