— Подумай лиш, серденько, знову те саме.
І він сказав те, що й повинен був сказати такої урочистої миті:
— Немає нічого страшного, кохана бабусю, лікар скоро прийде.
Бабуся, вважаючи, що він уже належно вивчив темно-жовту рідину, повільно забрала назад посудину і також мовила те, що й завше казала такої урочистої хвилини:
— Який ти добрий, серденько моє, жалієш свою бабусю.
І йому стало соромно, бо насправді він зовсім не жалів її.
Наче королева, поверталась бабуся до своєї кімнати. Із кухні швидко вибігла мати, поцілувала Мартіна, і він помітив з її очей, що вона плакатиме цього вечора. Він любив матір, радий був, що побачив її, коси її так гарно пахли, але часом вона ставала така, як і ті люди, що приходили з нею.
— Шкода, що Альбертові також довелося піти з дому, він хотів повечеряти з тобою.
— Мене Больда нагодувала.
Мати похитала головою й засміялась, як завжди, коли він їв Больдині страви, а інша жінка, білява, як і мати, чужа жінка, що, одягнувши Больдин брудний фартух, нарізала кружечками круто зварені яйця на кухонному столі, дурнувато усміхнулась до нього.
І мати сказала те, що завжди казала в таких випадках і за що Мартін її ненавидів:
— Ви тільки подумайте, він любить просту їжу. І жінка відповіла те, що й належало відповісти:
— Чарівно!
— Чарівно! — закричали й інші дурепи, що повиходили з материної кімнати.— Чарівно!
—Чарівно! — не посоромилися підхопити той дурний крик навіть двоє чоловіків.
Усіх гостей, що приходили вечорами до матері, Мартін вважав дурнями, і ці двоє дурнів знайшли чоловічий варіант до слова "чарівно" — вони закричали:
— Чудово!
І Мартінові довелося — таки довелося! — зайти до кімнати, взяти від них шоколад, іграшкові машини, а коли він нарешті вихопився звідти, то почув іще навздогінці шепіт:
— Незрівнянна дитина!
Ох, які гарні зелені сутінки в Больдиній кімнаті, її канапа, що пахне монастирською приймальнею, або Глюмова кімната з великою картою на стіні!
Він повернувся до кухні, де та сама дурепа нарізала кружечками вже помідори, і почув, як вона сказала:
— Я так люблю імпровізовані вечері!
Мати відкорковувала пляшки, булькав окріп у чайнику, на столі лежали рожеві шматки шинки й варена курка — біле м'ясо з ледь зеленавим відтінком, — і чужа білява жінка мовила:
— Салат із курки — це просто казка, люба Нелло! Він злякався: люди, що називали матір "любою Нел-
лою", приходили частіше, ніж ті, що казали просто "пані Бах".
— Можна мені піти до Альбертової кімнати?
— Гаразд,— відповіла мати,— йди, я принесу тобі щось попоїсти.
Я вже наївся.
— Справді*
— Наївся, — сказав Мартін, і раптом йому стало шкода матері — вигляд вона мала не вельми щасливий. І він тихо додав: — Дякую, я справді наївся.
— О,— втрутилась у розмову чужа жінка, що саме обшкрябувала ножем курячі кістки, — я вже чула, що Альберт Мухов живе у вас, люба Нелло, а мені так хочеться познайомитись з усіма людьми, що знали вашого чоловіка. Яка це втіха — опинитися в центрі духовного життя!
В Альбертовій кімнаті було гарно — там пахло тютюном і свіжою білизною, яку Альберт завжди складав купкою в шафі. Його білі, як сніг, чисто випрані сорочки в зелену і жовто-брунатну смужку, пахли чудово, так само приємно, як та дівчина з пральні, що їх приносила. В неї було навдивовижу біляве волосся, майже такого самого кольору, як шкіра. На світлі вона здавалась дуже гарною і подобалась Мартінові, тому що була привітна й ніколи не говорила дурниць. Вона часто приносила йому рекламні повітряні кулі — він надував їх і потім разом з Брілахом цілими годинами грав у м'яча просто в кімнаті, не боячись щось розбити. Величезні тугі кулі з тонкої гуми, а на них напис розведеною крейдою: "Буффо випере тобі все".
На Альбертовому столі лежали стоси паперу до малювання, а в куточку біля табакерки стояла скринька з фарбами.
Та за стіною в материній кімнаті лунав регіт, він сердив Мартіна, і йому також хотілося вхопити нічного горщика й закричати на весь дім: "У мене кров у сечі!.."
Ще один вечір зіпсовано, тому що Альбертові також довелося кудись піти. Як мати лишалася вдома й не чекала ніяких гостей, вони ввечері збиралися в її кімнаті; інколи туди на півгодини заходив Глюм, щось розповідав, чи Альберт сідав до рояля і грав, а мати читала. А ще краще було, як Альберт пізно ввечері катав його на машині або йшов з ним їсти морозиво. Йому подобалось яскраве, різнобарвне світло в павільйоні, що падало від величезного півня, гучна музика платівок, холодне морозиво, шипучий світло-зелений лимонад, у якому плавали шматочки льоду, зате він ненавидів дурних чоловіків і жінок, що вважали його "чарівним", "чудовим" і псували вечори.
Мартін відкопилив губи, підняв вічко скриньки з фарбами, дістав довгого товстого пензля, вмочив його в воду, а потім довго й щедро набирав на нього чорної фарби. На вулиці зупинилась машина, і він зразу почув, що то не Альбертова, а лікарева. Він поклав пензля, почекав дзвінка й швидко побіг у сіни, бо зараз малб відбутись те, що завжди відбувалось у таких випадках і що його кожного разу хвилювало. Бабуся вискакувала з своєї кімнати й кричала:
— Докторе, дорогесенький, знову кров у сечі!
Сором'язливий, маленький, чорнявий лікар усміхався, лагідно підштовхував бабусю, до кімнати й діставав з кишені шкіряний футляр, такий завбільшки, як портсигар у столяра з Брілахового будинку. Посадивши бабусю в крісло, він обережно розстібав манжет її блузи, високо закочував рукав, кожного разу похитуючи головою і милуючись білою, як сніг, повною бабусиною рукою, такою білою, як дядькові Альбертові сорочки, і кожного разу мурмотів:
— Просто як у молодої дівчини, як у молодої дівчини.
Бабуся усміхалась і переможно дивилася на нічний горщик, що стояв або посеред столу, або на чайному столику.
З Г. Бсль
65
Мартінові дозволялося тримати ампулу, бо мати не могла з нею впоратися.
— Мені відразу стає погано,— казала вона.
Коли лікар зрізав шийку ампули, Мартін стояв цілком спокійно, тож лікар мав усі підстави казати те, що й завжди:
— Сміливий хлопчина!
І Мартін пильно стежив, як тонкий, маленький дзьоб колібрі припадав до безбарвної рідини, як лікар відтягав поршень, як шприц наповнювався, всмоктував у себе щось прозоре, що мало таку дивовижну силу. А бабусине обличчя ставало безмежно щасливе, лагідне й гарне.