— Ні, ні, я не забуду.
У нього довго ще боліла рука там, де її стиснув Альберт, і він відчував, як йому закарбовується в пам'яті темне приміщення, що тхне вогкістю, кінський гній, грядки, немов дивної форми органи, з грибами, схожими на клавіші, від яких струни ведуть десь далеко вглиб. Т^м убивали людей, і це йому назавжди закарбувалося в пам'яті, як згадка про ресторан Фовінкеля.
— Боже мій,— знову мовила Больда,— не забирай ти лишень хлопчика, чуєш, не забирай! Я все робитиму, що ти захочеш і як захочеш, тільки лиши його в нас.
— А Генріх теж перебереться зі мною в Бітенган? — несміливо спитав Мартін.
Він уявив собі Генріха далеко від дядька Лео: як той позбудеться своїх вічних турбот, як сидітиме біля маслянки, що її дядько Віль завжди підсував йому і, всміхаючись, докладав у неї масла.
— Він теж перебереться зі мною,— уже наполегливіше спитав Мартін,— чи я там буду сам?
— Я житиму з тобою,— відповів Альберт,— а Генріх приїздитиме до тебе, коли захоче. Я привозитиму його на машині, бо ж завше матиму в місті справи.
В Бітенгані нема де жити аж двом хлопцям. Та й мати його не пустить, він їй потрібен.
— Вільму теж треба брати разом з Генріхом,— боязко сказав Мартін.
Він уявив себе в чужій школі з чужими хлопцями. Він знав лиш декількох з них, з якими грав у футбол.
— А чому треба конче брати В ільму?
— Бо Лео б'є її, як нікого немає, вона боїться лишатися з ним і плаче.
— Нічого не вийде,— сказав Альберт.— Я не можу привезти до своєї матері аж трьох дітей. Та й не будеш же ти цілий вік жити з Генріхом.
Альберт зменшив швидкість і замовк. Він обминув євангелицьку церкву, а коли знову озвався, то голос у нього був, ніби в службовця довідкового бюро. В його словах була мудрість без пафосу, вони звучали як безкоштовна довідка, текст якої докладно визначений і не вимагає емоційного забарвлення.
— Тобі все одно доведеться колись розлучитися зі мною, зі своєю матір'ю, з усіма нами, і з Генріхом теж... Та й Бітенган не край світу. Там тобі буде краще.
— А зараз ми заїдемо по Генріха?
— Потім заїдемо. Спершу спакуємо речі і я зателефоную твоїй матері. Зараз ми приготуємо все, що тобі треба буде на той тиждень. Слухай, — сердито обернувся він до Больди,— перестань рюмсати.
Але Больда не переставала, і Мартіна лякали її сльози. Запала мовчанка, чути було тільки Больдине хлипання.
XIX
Нелла заплющила очі, потім знову розплющила, і так кілька разів, але картина й далі стояла перед очима: алеєю йшли тенісисти, молоді герої в білому вбранні. Ішли по двоє, по троє, по четверо, наче за вказівкою режисера, який, проте, не дозволяв їм зупинятись у затінку дерев біля церкви, щоб вийняти з гаманця гроші.
Вони бадьоро простували по алеї, осяяні зеленавим світлом, що пробивалося крізь листя. Зелені молодики, що йшли наперед визначеним шляхом, обминали церкву, переходили вулицю і зникали в парку.
Чи вона з глузду з'їхала, чи тенісний клуб сьогодні влаштував у парку бенкет? Бо коли відбувався матч, їй чути було дрібний перестук сірих м'ячів, вигуки. Буйна червінь майданчика, брязкіт зелених пляшок десь на задньому плані, а на обрії ніби чиясь невидима рука тягне з-за лаштунків барвисті прапорці невидимих кораблів, аж поки вони зникають разом з хмарою чорного диму... Нелла спробувала порахувати молодиків, та скоро знудилась і перестала на двадцятому; а їх ішло все більше й більше, струнких, усіх однакових, у білому вбранні. До її слуху долинув сміх, молодики все йшли і йшли, бадьорі мамині синочки, що не відрізнялись один від одного ні зростом, ні одягом.
Вони вигулькували," сміючись, з-за будинку Надоль-те, і Неллу посіла думка, що це або сон, або вона справді збожеволіла. Ніщо не могло розвіяти тієї картини. Сірої Альбертової машини ще не було, а мрії про Рая теж не снувалися, такі солодкі мрії про те, як Рай повертається з вокзалу; сріблясто-сірі стовбури акацій, яскраво-зелені смуги на них, мох у ямках, де збиралася дощова вода, чорні смуги, наче свіжа смола, сіро-зелене листя, і Рай, що йде від трамвая, стомлений, зневірений, але все-таки повертається.
Мрії більше не снувалися. Молодики все йшли, і то був таки не сон: примарна професія довела свою реальність тим, що незабаром скінчилася.
Тепер алея порожня, алея, на якій Рай ніколи більше не з'явиться, лишилося тільки триматися за кільце з золотої парчі та курити сигарети. їй здалося, наче вона знову чує відлуння, що зриває машкару з брехні: "...юрер, "....арод, ...атьківщина..." Те відлуння падало на неї як прокляття, на неї, бракований продукт фабрики вдів, що навіть коханця собі не завела.
Між фіранкою і вікном набралося диму. Нелла хотіла їсти, однак їй бридко було йти на кухню. Там усюди стоїть немитий посуд, брудні тарілки, чашки, каструля з засохлими недоїдками, непоспорожнювані ринки. В чашках, у недопитій каві, плавають недокурки — усе свідчить, що їли там поспіхом. Та ще й Альберт не прийшов. Дім такий порожній і тихий, навіть матері не чути.
У Бітенгані Альбертової машини теж не було. Віль із цвяхами в роті і з молотком у руці майстрував у садку саморобні футбольні ворота, білизна вже висохла. З мальовничої долини Брер повівав свіжий вітерець. Біля дверей стояли зелені ящики з пляшками пива. Аль-бертова мати, усміхаючись, брала саме від хлопчака з різниці червону шинку, а з його обличчя видно було, що йому теж дещо перепало.
Але навіть дорогою додому Нелла не зустріла сірої Альбертової машини. Так і доїхала додому веселим автобусом, що наслідував сигнал поштового ріжка.
їй знову вчулося те мурмотіння, відгомін минулих років: "...юрер, ....атьківщина, ...арод". Безголова брехня, що звучить як прокляття. Здається, так уже триває тисячі років. Давно зотлілі покоління приносили себе в жертву таким самим ідолам. їх палили, розчавлювали, душили газом, стріляли — і все задля цих трьох скалічених слів.
З-за вілли Надольте на порожню алею знову висипалась пайка зелених молодиків, цілих п'ятеро, струнких, бадьорих, остання ланка урочистої процесії. Вони поминули церкву, перейшли вулицю і зникли в парку.
Добре часом заїхати до патера В іліброрда, слухати його приємний голос, що живив її мрії, що пояснював і заспокоював, так само, як заспокоював інколи Шурбігель своїми компресами втіхи, щастям із прейскуранта зичливого перукаря. ^