Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася}, і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.
— Ви пробачте,— сказала, наближаючись до них, художниця,— і не подумайте, що ми нахаби. Але справді — жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.
— Всі слова зайві! — підхопив інженер. — Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!
Він .побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.
— Беріть мій стілець! — похопився лікар.
— Дякую. Я підожду,— сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: "А ти чого не запропонуєш дамі стільця?" — і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: "Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!" Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.
Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.
— Прошу,— розкланявся інженер,— каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.
— Якщо ви вже такий галантний,— сідаючи, сказала художниця,— то хоч би запитали нас про наші бажання.
— Читаю по очах,— бадьоро потер долоні інженер.
— Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,— посміхнулася художниця.— Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.
— Він читає тільки Фолкнера,— обізвався Отава,— до того ж — в оригіналі.
— Так? — повернулася до нього художниця.— А ви?
— А я тут ні до чого,— сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.
— Він читає тією мовою, якою йому потрібно,— гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.
— І що ж ви читаєте? — не відставала від Отави художниця.
— Спитайте нашого поета. Читання — його спеціальність,— відбуркнув Отава.
— Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень,— відповіла художниця.— Ти не ображаєшся, Дімо?
— Сі-сі! — відповів поет.
— Москва — велике місто! — зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.
— Центр,— розвів руками інженер і підніс келишок,— прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.
— Ви що,— примружилася художниця,— лікар-кардіолог?
— Ні, лікар якраз я,—знову кинувся на виручку лікар,—а він інженер. Між іншим, з групою товаришів... на державну премію...
— Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? — Художниця засміялася. Але інженер не образився.
— У нас справді колективна робота,— сказав він,— але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київі Прекрасне місто!
— І велике місто,— додав, зітхаючи, лікар.
— А хто з Києва? — спитала художниця.
— Отава,— пояснив інженер,— і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди — всі з Києва, ще, мабуть, від князів.
— Росли, як отава,— сказав Отава.
— То це ви там усі куполи золотом покрили? — спитала художниця.
— Без золота не можемо,— тим самим відповів їй Отава,— це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.
— Не знала, що потомствені кияни такі,—вдавано злякалася художниця.
— Якщо пити, то давайте.— Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп'ячі вихватки.
Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту, її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.
— Тайко,— сказала вона до художниці,— тобі ж не можна так багато пити.
— А хіба це багато? — засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.
— Що це має означати? — спитала суворо художниця.
— Раз вам не можна, то навіщо?
— А звідки ви знаєте, що не можна?
— Ну, сказала ваша подруга.
— Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.
— Приємно, але однаково ви не пийте більше,— Отава наполягав, дедалі більше дивуючись свойтіоведінці.
— А яке вам діло? — художниця гнівалася вже навсправжки.
— Таїсо! Сі-сі! — нагадав про себе поет.— Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотів би тобі...
— Ти мені не подобаєшся,— обрізала його художниця,— і прекрасно знаєш про це!
— Ну, тоді...— Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і притишеним, як завжди перед читанням віршів, голосом сказав: — Тоді я прочитаю вам усім вірш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! — І, не чекаючи нічиєї згоди, він заплющив очі й почав:
Якщо ти прокинешся рано-вранці...
Біс і далі штовхав Отаву під бік і доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетові змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:
Серед білого сум'яття простирадл і подушок...
— Серед білого сум'яття простирадл і подушок,— повторив поет, вдаючи, що не помітив Отавиної вихватки'.— Існігова бі-лість різоне тобі в очі...
— І ти задихнешся від крижаного холоду самотності...— мерщій встряв Отава.
Художниця звела на Отаву просвітлені від стримуваного реготу очі. Вони були досить дивні в неї. Одне око сіроблакитне, а друге сіре, з брунатними цятками, якесь пістряве, з гострим мало не вовчим блиском.
— Якщо ти не замовкнеш,— з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави,— то я наб'ю тобі морду. Отут при всіх елементарно наб'ю тобі морду. Я боксер і роблю тридцять ударів за хвилину.
— А я роблю тільки один удар,— сказав різко Отава і підвівся з-за столу.