— Жоро! — з жахом кажу я. — Жоро!.. Що ж це сталося?!
Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:
— А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..
— Що-що? — не хочу вірити я. — Припини! Це несерйозно!
— Серйозно, — зітхаєш ти, — на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років назад. У доісторичний час.
— Ой! Що ж це буде?
— Не знаю, — знизуєш ти плечима.
— Ну й хащі! — роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. — О! — кажу. — Пізнаєш?
Подивився ти на густогіллясту рослину з розетками видовженого листя:
— Ага!.. Шиверекія подільська з нашої "альпійської гірки". Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.
Зітхнули ми обидва.
— Що ж це ми — тільки удвох з тобою тепер на всій планеті? — безнадійно кажу я. — А… а люди?
— Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п'ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки та мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам'яних знарядь.
— Ану тебе! — кажу я. — Ще не вистачає, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек. — Я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!
— І мені, — кажеш ти.
— Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку. І кави з молоком.
— Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо. Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м'ясо…
— Тс! — перебив я тебе раптом.
Замовкли ми, прислухалися.
Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.
— Жоро, що це? — пошепки питаю я.
— Не знаю. Звірюка якась, здається.
— А що, як… шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь. Їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять.
— Припини, — шепочеш ти, — паніку. Вони таке м'ясо, як ти, в рота не візьмуть. У них смак хороший.
Рикання начебто припинилося.
Але серце все одно теленькає.
— Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як. Куди ми потрапили. Що за місцевість.
— Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час більше по деревах лазили, ніж по землі ходили.
І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім невідоме науці допотопне палеозойське дерево.
Дошкрябалися до гілляки, поряд з якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло.
Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало. Ми так і вклякли від несподіванки.
— Уа! Уа| Уа! — линуло з дупла.
Немовля.
Двох думок бути не могло. В усі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.
Зазирнули ми в дупло. Так і є.
У купі зеленого мотлоху, чи то листя, чи то доісторичної трави лежало, дриґало ніжками й кричало кумедне кучеряве немовля. Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.
— Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Предка нашого збудив. Як його тепер укоськати!
— Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!.. Аа-аа-аа-а!
А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала:
Коте сірий, коте білий.
Коте волохатий.
Не ходи ти коло хати,
А йди, коте, ночувати.
Дитя мале колихати.
Бодай спало, не плакало.
Бодай росло, не боліло
І серденько не щеміло…
У кісточки — ростушечки,
А в серденько — здоров'ячко.
Проте немовля на колискову мою аніякісінької уваги. Кричить.
— Що ти йому про котів? — кажеш ти. — У них же котів ще нема. Давай іншої.
— Баю, баю, баю,
Не лягай скраю.
Бо скраєчку упадеш,
Собі носа розіб'єш.
Цить, не плач.
Спечем калач.
Медом помажем.
Тобі покажем,
А самі з'їмо.
Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:
— А-а, люлі-люлі!
Чужим дітям дулі,
А Івасю калачі.
Щоби спав він уночі.
Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.
— Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови. Не могли вони таку малу дитину надовго кинути. Давай краще чкурнемо звідси.
Зітхнув я. Була в твоїх словах правда. Та оргвисновків, як каже наш піонервожатнй Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне "вау-вау!" — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура й схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе.
І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!). Маленькі лоби. Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи.
Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю.
— Риу-риу! — гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.
— Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама.
У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.
А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і…
— Товариші! — пробелькотів я. — По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…
— Чесне слово! — пробелькотів ти.
Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: "Риу-риу!", а мама: "Шеу-шеу!", і обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля. Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.
Ми не стали баритися.
Шугонули вниз і кинулися навтікача. Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча. Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те. щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться.
Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, ми спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті.