— Вона знову в долині,— пояснив дідусь.
Я так засмутилась, що не вивчила уроку з географії, за що мені й перепало. Не прийшла Пташка і наступного дня, Увечері місіс Еванс внесла мені чашку гарячого какао й прошепотіла:
— Можеш лишити Скіпа в себе на ніч, якщо хочеш.
Скіп щоночі спить у мене під ліжком, але місіс Еванс
про це не здогадується, тому я відповіла пошепки: — Дуже дякую, місіс Еванс,— поцілувала її і трохи підбадьорилась.
Цього разу Пташка повернулася через дві доби. Виглядала вона жахливо. З голови до ніг у грязюці, а на боці (перший це помітив дідусь) невеличка ранка, ніби хтось вискуб їй клаптик шерсті.
— Тах напав на неї,— сказала я.— Це укус,
— Дурниці,— заперечив дідусь.— Це просто дружне поскубування.— Він викликав по радіо Пітера.— Наступного разу, Пітере, ти, можливо, побачиш їх разом. Так що направ телескоп на долину.
— О'кей, професоре,— відповів Пітер.
— Ти геть її виснажиш, якщо раз у раз відсилатимеш туди,— обурилась я, коли почула, що дідусь знову ладнається везти Пташку в гори.
— Вона завжди може лягти й відпочити, — сказав дідусь.— Тоді Тах напевне скористається нагодою і познайомиться з нею.
Дідусь просто замучив мене своїми жартами. І заборонив мені лащити Пташку.
Коротше кажучи, п'ять разів за п'ять тижнів ми відвозили Пташку на другий бік долини, і щоразу вона поверталась. Проте останні два рази її не було вдома по чотири доби, і взагалі вона зробилась якась інакша. Щосуботи та щонеділі, коли ми давали їй трішки відпочити, вона, як і раніше, не відставала від мене ні на крок, але вже більше не намагалась увійти в будинок, а одного разу далеченько побрела в напрямку гір, немовби зажадала повернутись туди з власної волі.
— Все як треба, — зрадів дідусь, коли ми стежили за нею зі свого вікна.
— Ніколи вона нас не покине! — заперечила я сердито.
— Можливо, Пташка і триматиметься домівки, поки вона тут, з нами, — погодився дідусь. — Проте якщо наступного разу їй доведеться пройти тією долиною, хтозна як воно буде...
У понеділок, коли він знову відвіз її в гори, я більше не турбувалась за її безпеку, але на душі в мене було тяжко. Я вже знала, що втрачаю Пташку. Так, я це знала.
Цього разу вона не повернулась. Минуло чотири дні, п'ять, тиждень, і от якось уранці о сьомій годині ми почули збуджений голос Пітера. Він кричав нам по радіо, що виразно бачить їх обох у долині.
— Дикий кінь водить її по всіх усюдах, а вона шанобливо чимчикує за ним на чималій відстані, Ну, справж
ній тобі маленький король, який показує своїй нареченій її нові володіння.
— Чудово! — радів дідусь. Він скидався цієї миті на добродушного ведмедя. — Занотовуй усе, що вони роблять, Пітере, а надто їхній маршрут, якщо зможеш визначити.
— Я цілком певний, що Тах зараз прикидає, куди звідси можна чкурнути, — відповів Пітер. — Чи під силу йому переправитись через ріку?
— Ні. Дикі коні бояться води.
— По-моєму, він намагається знайти вихід. Никає по всій території.
— Це природно,— сказав дідусь. — Тільки мені здається, Пташка змусить його передумати.
Саме на це ми тепер і очікували: чи пощастить Пташці привернути Таха до наших гір. Власне, це й була основна мета.
Вночі я нишком рюмсала, думаючи про ту Пташку, яку знала досі, й про нову, незнайому мені Пташку, що слухняно чимчикувала гірськими стежками за диким жеребцем, Я не хотіла журитись, та не могла нічого з собою вдіяти. І все говорила собі, що Пташка ніколи не стане такою, як раніше.
Скіп стрибнув на ліжко й давай лизати мені обличчя {йому смакує солоне, а в сльозах же дуже багато солі), але я ніяк не могла заспокоїтись. У цей час до кімнати ввійшов дідусь, погладив мене по голові й забуркотів:
— Ну-ну, годі. Це ж не ти там у горах, дитинко, а шотландський поні. Поні звикли жити в місцинах, де густо вересу й моху, і для Пташки то найкращі природні умови.
Проте мені все ввижалось, ніби я з нею там, у безлюдних горах, і це мучило мене. Не була б я така втомлена, то, напевне, знову б заридала. До всього ще прийшла місіс Еванс і звинуватила дідуся в жорстокості по відношенню до бідної лошички. На це дідусь відповів: "Дурниці", і тоді почалося! Вони все ще сперечались на кухні, коли я вже засинала а Скіп згорнувся клубочком у мене в ногах.
Отже, ми нетерпляче очікували.
Пташка не поверталася додому, й Пітер повідомляв, що вдвох із Тахом вони невтомно мандрують горами й долинами, очевидно, з певною метою. І завжди так поспішають, що Пташка раз у раз переходить на чвал, щоб не відстати. Часом Пітер не бачив їх кілька днів поспіль,
однак вони завжди повертались у "штаб-квартиру" Таха в Тіріонській долині. А потім Пітер знову заходився переконувати дідуся в тому, що Тах має намір утекти.
— Я вірю своїй інтуїції,— говорив Пітер.— Цього дикого коня ніщо не стримає, професоре, навіть Пташка, Він хоче тікати.
— Побачимо, — тільки й мовив дідусь.
Минув цілий тиждень, а Пітер так і не бачив їх, Навіть дідусь почав непокоїтись. Іноді я виходила на сусіднє узгір'я й роззиралась довкола, сподіваючись угледіти їх. Але вони просто щезли.
І ось якось уночі, годині о другій, Скіп загавкав у мене під ліжком, наче його хтось налякав. Я прокинулась і цитьнула на нього. Коли раптом мені щось привиділося за вікном. Я встала, щоб роздивитись, і побачила Пташку.
Скіп ніяк не вгамовувся, хоч я сказала йому: "Чш-ш, це ж Пташка повернулась", і тоді мені довелося вилізти через вікно й глянути, що сталося.
Пташка була з голови до ніг у грязюці, скуйовджена, дуже схвильована, і спершу навіть утікала від мене. А Скіп зненацька рвонув у темряву, гавкаючи на щось невидиме так, що розбудив дідуся. Він вийшов надвір з ліхтарем і запитав мене, з якого це доброго дива я вештаюсь тут на холоді в самому халаті й босоніж.
— Це Пташка... — обізвалась я.
— Так і є, — забуркотів дідусь. — Цікаво, що привело її назад?
— Вона відчула себе самотньою, — упевнено пояснила я.
— Дурниці, Кітті, — сказав дідусь і зробив крок до Пташки, але вона відсахнулась. — Ану злови її, бо чомусь вона непокоїться, — звелів він мені.
— Пташка тепер зовсім інша, — мовила я і дуже обережно наблизилась до неї. І хоч вона дозволила взяти себе за гриву, та все ж намагалася вирватись.