Після двох днів пошуків ми переконалися, що Таха й Пташки в заповіднику немає. На другий день містер Селбі повідомив, що натрапив на прорив у дротяній огорожі далеко в горах, на східному кряжі. Вже сутеніло, й усі потомились, але дідусь умовив одного з пілотів відвезти нас на те місце. Ми добулися туди менш ніж за півгодини, саме там електрична дротяна огорожа сполучалась із старим міцним муром (колись тут була кельтська копальня, де добували золото).
— Зламано не огорожу, а мур, — показав нам містер Селбі.
Там, де кінчалась дротяна огорожа й починався високий старовинний мур, усе було роздовбане й розвалене. Якби ти побачив цей мур, Бар'юте, ти здивувався б, як таку масивну стіну можна пробити навіть бульдозером. Всюди валялися величезні камені, а деякі брили відлетіли аж на той бік, ярдів на двадцять. Діра була не дуже велика, саме така, щоб кінь зміг пролізти, але просто не можна було уявити, як невеликий Тах зміг пробити цей мур.
— Неймовірно! — вигукнув дідусь.— Він, мабуть, гатив тут день у день, довбав без упину, і тільки одним небесам відомо, скільки часу.
Ми глянули на брили по той бік, і помітили на деяких із них закипілу кров.
— Він, мабуть, розбив копита на друзки, — сказав містер Селбі.
— Мабуть,— сумовито погодився дідусь.
На той час уже споночіло, і не було сенсу шукати далі по той бік огорожі. Ми вернулися додому вертольотом, і дідусь став умовляти адміністрацію рятувальної станції, щоб нам лишили вертоліт ще на одну добу. Адже погрібно було обшукати узгір'я по той бік електричної
огорожі, Йому довелося телефонувати різним великим начальникам, аж поки вони згодилися виділити вертоліт лише на ранок, і не довше,
— Принаймні це дав нам хоч якусь надію, — сказав
ДІДУСЬ.
А я не сподівалася, що це нам допоможе, бо знала: Тах не марнуватиме часу в околицях заповідника.
— Він уже, певно, дуже далеко, — сказала я дідусеві,
— І куди ж іде? — роздратовано спитав він, — Куди, по-твоєму, він прямує?
— Не знаю, — відповіла я, — Але якщо він справді замислив втекти, діду, то простуватиме вперед і вперед,
— Може, ти й маєш рацію, — похмуро буркнув дідусь, Хоча з Пташкою він, напевне, йтиме трохи повільніше.
Другого дня з пів на шосту ранку до пів на другу дня ми оглядали з повітря всі навколишні узгір'я та ферми, і, хоча нам траплялося чимало гірських поні та коней, з першого погляду було ясно, що Таха й Пташки серед них немає. Тах щойно змінив свою жовтаву літню шерсть на густе рудувате зимове хутро, але все одно він такий незвичайний, що завжди впадає в око.
Коли ми летіли додому тієї неділі, всі були страшенно пригнічені, а Пітер (ми його взяли з собою, а потім висадили біля Воронячого гнізда) навіть сказав, що тепер у житті йому чогось бракуватиме, не вистачатиме Таха з його несамовитими, шаленими пошуками невідомо чого, з його дикістю.
— Не журися, — втішав дідусь. — Він ще з'явиться.
А по-моєму, ні. Між іншим, хочу визнати, що. я таки
не дуже спокійна людина, й місіс Еванс та дідусь мають рацію щодо мене. Я не втрималась і запально сказала дідусеві про свою цілковиту впевненість у тому, що ми більше ніколи їх не побачимо.
Надвечір дідусь прийшов до мене в спальню й прочитав уривок з книги "Азіатський дикий кінь", де розповідалося, як одного разу дикий кінь на ймення Торнадо утік з Празького зоопарку і його знайшли за сто двадцять кілометрів звідти.
— І це трапилося не в такій густонаселеній країні, як наша, — сказав дідусь, — де втікачів помітять дуже скоро.
Я розуміла, що дідусь намагається підбадьорити мене, але я знала також, що він хоче підбадьорити й себе. На
ступного дня (в понеділок), коли я була в школі, він заходився обдзвонювати всі місцеві поліцейські дільниці й усіх фермерів нашої округи. Врешті він установив звязок з начальниками поліції усіх сусідніх графств, пояснив, що сталося, й попросив поліцію стежити за нашими втікачами. Більше того, він зателефонував у безліч інших організацій: в асоціації по захисту диких тварин, туристські клуби, організації сільськогосподарських робітників та фермерів. Він сидів біля телефону цілісінький день і, коли вже лягав спати, то, гадаю, мабуть, твердо знав, що розставив величезні тенета у всіх сусідніх графствах і рано чи пізно наших втікачів розшукають.
З тих пір минуло рівно двадцять три дні, Бар'юте, але досі ніхто нічого не повідомив, ані словечка. Це просто неймовірно. Тах із Пташкою просто розтанули в повітрі, і щоразу, коли я повторюю це хоч би сама собі, то починаю плакати. Всі огидні патьоки, які ти бачиш на цій сторінці,— внаслідок втрати контролю над собою. Але я ніяк не можу взяти себе в руки, хай навіть це й нерозумно.
Та найбільше мені шкода дідуся, бо він не лише втратив свою найціннішу тварину (що її він чекав відтоді, як приїхав до заповідника), але й дуже пригнічений тим, що "Цю рідкісну й надзвичайну тварину мені довірили мої друзі, монгольські вчені. А я пошився в дурні. Так, у дурні!"
Коли я розраджую його, він каже: "Але ж я недооцінив справжній характер цього коня та його наміри. Хотів би я знати, які вони, ці наміри. І що тільки він має на думці?"
Ну от, обоє вони пішли, Бар'юте, і я не знаю, за ким я більше сумую. Тепер ми навіть не знаємо, де нам їх далі шукати. Якось дідусь не витримав, узяв нашу машину й подався на розшуки по всьому Глостершіру, доїхав навіть до Беркшіру, розпитуючи фермерів та місцевих жителів, чи не бачили вони обох наших коней.
Може, вони провалились у якусь стару закинуту шахту? Чи потонули в річці? Або навіть у морі? А що, коли їх убив який-небудь фермер? Чи переїхала машина? А раптом їх упіймали? (Неможливо, ти ж знаєш Таха). А може, заблукали? (Де?) Чи захворіли? Чи їх поранено? Оце й усе, що я можу тобі повідомити. Попри все, ми не втрачаємо надії. Адже Тах упертий і відважний кінь.
Закінчую листа, бо знову розревуся. Вибач мені за все, Бар'юте, сподіваюсь, що ти розумієш, як нам зараз кепсько.
Твій дуже сумний англійський друг Кітті Джемісоп.
Р. 8. Коли будуть якісь новини, то негайно напишу. Не наважуюся послати тобі свою фотографію, бо, гадаю, тобі зараз не захочеться мати її.
Кітті.