Отак розмовляючи, він розкладав вогнища скрізь на чорних латках землі.
— Слухайте, Корлісе, я хочу, щоб ви знали, що це ще не шукання жили. Це що — так тільки, попередня розвідка. А шукання жили, — він випростався, й голос його затремтів від зворушення, — це глибока наука й велике мистецтво. Тут і на волосину не можна схибити. Око повинно бути пильне, а рука тверда. Коли ви двічі на день мусите закопчувати ночовки, аж поки зовсім почорніють, і з повної лопати піску добуваєте малесеньку крихітку золота, — оце промивання! Скажу вам по правді, я радше відмовлюся їсти, аніж шукати золото!
— Але й від золота відмовитесь, аби побитись навкулачки.
Бішоп замислився. Він розмірковував собі, що на нього справляє більше враження — чи порядна бійка, чи шукання й промивання золота.
— Ні, не відмовлюся! — промовив він нарешті. — Волю добувати золото! Це дурман, Корлісе. Досить раз цього спробувати — і годі, кінець. Ніколи більше не відірветесь. Гляньте на мене! Кажуть от про нав'язливі марення. Ет, куди їм проти золота!
Підійшовши до одного вогнища, він розкидав його. Потім узяв кайло й загородив у землю. Щось забряжчало, ніби кайло вдарилося об твердий цемент.
— Розмерзлося на два дюйми, — сказав Дел, переминаючи пальцями мокру землю. Торішня трава вигоріла, але він намацав кілька корінців.
— От чортяка!
— Що трапилося? — спитав Корліс.
— Чортяка! — вдруге спокійно промовив він, кидаючи до ночовок вкриті грязюкою корінці.
Корліс підійшов до нього й уважно подивився в ночовки.
— Гляньте! — крикнув Дел, схопивши кілька непоказних грудочок і розтерши їх пальцями. На долоні заблищало щось жовте.
— От чортяка! — втретє промовив стиха Дел. — Ось тобі й перший гість! Жила починається під самою поверхнею коло коріння і далі заглиблюється.
Він став на рівні ноги, поводив головою сюди й туди, примружив очі. Ніздрі в нього роздималися — він нюхав повітря. Корліс здивовано поглянув на нього.
— Ух! — промовив Дел, глибоко зітхнувши. — Чуєте, як пахне помаранчами?.
РОЗДІЛ XVI
Виправа на Французький пагорб сталася на початку різдвяних свят. Корліс та Дел не спішилися забивати кілки, — вони хотіли перше старанно дослідити ділянку. Про свою таємницю вони сказали тільки найближчим знайомим: Гарнеєві, Велсові, Трезвеєві, одному голландському "чечакові" з відмороженими ногами, декому з кінної поліції, давньому Деловому товаришеві, що він з ним працював на Чорних Горбах, прачці з Розтоку і, нарешті, Люсіль. Щодо неї, то це була Корлісова воля, і він сам визначив їй займанку; полковник мав тільки передати їй запрошення, щоб прийшла й розбагатіла.
За звичаєм цієї країни, той, хто таким побитом здобував собі ділянку, віддавав половину зиску відкривачам родовища. Та Корліс на це не пристав. Дел теж, хоч і не з етичних міркувань: з нього й так було досить.
— Я маю чим заплатити за фруктову ферму, навіть за вдвічі більшу, ніж я гадав, — пояснював він. — Коли матиму ще більше грошей, то куди мені їх дівати?
Після того, як вони знайшли жилу, Корліс хотів підшукати собі іншого робітника, але коли він привів до табору одного меткого каліфорнійця, Дел страшенно обурився.
— Нізащо в світі! — відказав він.
— Та ви ж тепер багаті, — сказав Ванс. — Навіщо вам служити?
— Багатий, хай йому чорт, — відказав Бішоп. — Але, згідно з умовою, ви не маєте права мене звільнити, і я працюватиму, поки сили вистачить. Розумієте?
В п'ятницю рано всі зацікавлені особи заявилися до комісара реєструвати свої займанки. Новина вмить розійшлася по місту. Вже за п'ять хвилин кілька чоловіка виправилися в дорогу, а через півгодини вирушило все місто. Щоб не виникло непорозумінь, коли визначатимуть межі, Ванс та Дел, зареєструвавши свої ділянки, пішли туди й собі. Їхні права були стверджені державною владою, і тому вони не квапилися, пропускаючи повз себе шукачів золота, що мов плавом пливли. На півдорозі Дел оглянувся й побачив Сент-Вінсента. Журналіст ішов швидко, несучи за плечима різне приладдя. В цьому місці стежка круто повертала, і, крім них трьох, нікого на ній не було видно.
— Не балакайте зі мною, прикиньтеся, що ми не знайомі, — пробурмотів Дел, закриваючи обличчя хутром, щоб його не впізнати, — Он яма з водою. Ляжте на живіт, ніби воду п'єте. А тоді йдіть до місця самі. Я маю тут один справунок, мушу його залагодити. Благаю вас, у пам'ять вашої матері, не озивайтесь ані до мене, ані до того поганця. І треба, щоб він вас не впізнав.
Корліс здивовано знизав плечима, але скорився, і, відійшовши набік, ліг на землю, й почав черпати воду бляшанкою з-під згущеного молока. Бішоп став на одно коліно і вдав, ніби зав'язує мокасин. Коли до нього дійшов Сент-Вінсент, він якраз зав'язав останнього вузла й кинувся вперед, як людина, що намагається надолужити час.
— Стривайте, друже! — гукнув до нього Сент-Вінсент. Бішоп хутко оглянувся, але не сповільнив ходи. Сент-Вінсент побіг підтюпцем і, нарешті, наздогнав його.
— Оце дорога?..
— До Французького пагорба, — коротко відказав Дел. — Я туди йду. Бувайте здорові.
Він пішов скорою ходою, а журналіст підбігав за ним, не хотівши, очевидячки, відставати. Корліс, що все ще лежав осторонь стежки, підвів голову й побачив, як даленіли їхні дві постаті. Коли ж він помітив, що Дел звернув праворуч, до Адамової річки, він усе зрозумів і засміявся.
Того дня Дел повернувся до табору в Ельдорадо пізньої ночі, дуже стомлений, але радий.
— Я йому нічого не зробив! — крикнув він ще з порога, — Дайте мені чого-небудь попоїсти! — Він ухопив чайника й почав лити собі в горло гарячу воду. — Сало, масло, старі мокасини, недогарки свічок, будь-що!
І поки Корліс підсмажував для нього вуджену грудинку з бобами, він упав на ліжко і став розтирати собі ноги.
— Вас цікавить, що з ним? — мурмотів він, напихаючи повен рот. — Можете битися об заклад на свою ділянку, що до Французького пагорба він не дійшов. "Чи туди ще далеко, друже?" — промовив він зненацька, чудово імітуючи поблажливий Сент-Вінсентів тон. — "Чи туди ще далеко?" (Тон був уже зовсім не поблажливий). "Чи далеко Французький пагорб?" (Слабенько вже). "Чи далеко, як ви гадаєте?" (Ледь чутно, із слізьми в голосі). "Ще далеко?"…