Після уроків хлопці затіяли міньбу. Почалося з того, що Гаркавий гайнув за Дзюнькою, мабуть, хотів по шиї дати, бо Дзюнька тільки те й коїв, що цілий день насміхався з Гаркавого. І спізнився, мовляв, на уроки через те, що ніколи вчасно не приходив, і чорнило розлив на свої книжки для того, щоб іще брудніші стали. Гаркавий не стерпів, замахнувся, а Дзюнька кинувся навтьоки. Проте скоро зупинився і, застромивши руку в кишеню, сказав Гаркавому:
— Давай мінятись!
Той зразу ж забув, навіщо гнався за Дзюнькою, поліз у свою кишеню:
— Давай!
Хлопці з'юрмилися навколо них. Усі ж бо знають, що Гаркавого хлібом не годуй, а тільки дай йому мінятись.
— Всліпу? — запитує весело Дзюнька, і його хитруваті, примружені очі аж прискають лукавими іскринами.
— Всліпу! — згоджується Гаркавий, котрий на півтори голови вищий за свого в'юнкого супротивника, вдвічі неповороткіший і довірливіший.
— А в тебе щось путнє, га? — запитує Дзюнька.
— Питаєш! Тільки дивись, не обдури.
— Чого б це я тебе обдурював? — сміється Дзюнька і майже непомітно підморгує товаришам.
— Бо я тебе знаю, ти такий!..
— Та що тут довго патякати? Давай мінятись! — і виймає, нарешті, з кишені кулак.
Кожен підставляє вільну долоню. За чиєюсь командою рознімають пальці — і на долоню Гаркавого падає ґудзик, а на Дзюньчину — перо.
— О, я так і знав! — обурюється Гаркавий.— Я так і знав, що обдуриш.
— Хе, який! Він думав, що його іржаве перо комусь потрібне. Воно тільки й варте, що отого ґудзика.
— Перо ще нове...— не заспокоюється Гаркавий.
— А хіба ґудзик поганий? Пришиєш собі до сорочки, а то ходиш розхристаний.
— Чорний ґудзик до білої сорочки?
— А що тут дивного? — кепкує Дзюнька, але по ньому й не скажеш, що кепкує. І вже обертається до товаришів: — Ну, хто хоче зі мною всліпу?
Скоро замість пера має десятикопійчану монету, замість монети — гачок, потім — брошку. Затисши в жмені брошку, уже ні з ким не хоче мінятися, хоч усі й просять.
Гаркавому кортить замість ґудзика виміняти щось цікавіше, проте дуже скоро його таки обдурюють — підсовують камінчик од сливи. Гаркавий сердиться, пробує той камінчик підсунути іншим, проте ніхто з ним не хоче мінятись.
— Ха-ха-ха!..— сміється Дзюнька, наче для нього зараз немає більшого щастя, що Гаркавого так ошукали.
— Чого смієшся? — насідає той.— Хочеш заробити?
— А що? — й далі сміється Дзюнька.
— Хочеш заробити? — буряковіє Гаркавий.
— А що? — й не думає втихомиритись Дзюнька.
— Дуже ти веселий!
— Бо веселий!
— Якби не заплакав.
— Ого!
Отак погарикавшись, хлопці розходяться. До бійки ніколи не доходить. Гаркавий разом із усіма йде прямо, а Дзюнька звертає ліворуч, до глиняників. Проте не такий він, щоб зразу й додому поспішати. Його увагу привертає викинутий у рів старий черевик — геть зовсім зношений, тільки язичок та дірки для шнурка й зостались; потім — якийсь черепок, котрий треба носаком копнути, щоб не залежався на одному місці; а трохи далі — задивився на вп'ятого підсвинка, що товче й товче своїм писком жовтого гарбуза.
— Одарко! — кричить раптом до дебелої, плечистої дівчини, що вибиває в своєму дворі подушки качалкою.— А йди-но сюди!
— Що таке? — питає спроквола дівчина, проте до Дзюньки не поспішає.
— Маю сказати щось!
Одарка тільки плечима знизує — та й знову береться вимахувати качалкою.
— Я Степана бачив!..— знову Дзюнька. Дівчина неквапно підходить до воріт.
— Я Степана бачив,— знову повторює Дзюнька.
— Ну? — басом озивається дівчина, міряючи школяра важкуватим поглядом.
— Він мимо школи йшов...
— Ну? Що ж він казав?
— Нічого не казав,— із удавано простодушним виглядом каже Дзюнька.— Ішов собі мимо школи та й годі.
— Ах ти ж брехун! — заміряється качалкою сердита дівчина.
— О, вже й брехун,— спритно відскакує Дзюнька.— Чи я збрехав? Чи я неправду сказав?
— Не потрапляй мені в руки, бо начуватимешся!
— О, вже й начуватимусь! А чого причепилась — що казав та що казав? Коли хочеш знати — дожени й спитай!
Розгнівана Одарка повертається до своїх подушок
— А ти тільки й знаєш, що обзивати! — кричить їй навздогін Дзюнька.— Тобі той Степан тільки й на умі!
Вдає ображеного, проте в душі радіє, що пощастило так розіграти Одарку. Може б, не зачіпав її, але чого ж вона, коли на вулиці зустріне, то завжди щигля дасть. Думає, що коли така дебела вродилась, що коли навіть парубки бояться, то й з Дзюньки може знущатись? Ні, Дзюнька вміє відплатити, постояти за себе. Хе, бач яка! Що казав, питає. А нічого не казав, бо чи йому потрібна? Всі знають, що вона за Степаном побивається, а він і не дивиться в її бік То що б це мав казати? Анічогісінько!
А чи не зайти до Олі Півторакожуха — сьогодні в школі чомусь не було...
— Доброго дня! — по-дорослому вітається, переступаючи поріг, а очі так і скачуть по кутках, все помічаючи: і матір біля печі, і Олю за миттям посуду, і рядно з недолущеними стручками квасолі на тапчані, і свіжовипечений хліб на ослоні.
Мати щось буркнула у відповідь, а Оля тільки зиркнула на нього — та й знову до мисок і полумисків. Дзюнька, проте, не знітився. А тільки переступив із ноги на ногу і збрехав, не червоніючи:
— А мене вчителька прислала, Ганна Остапівна...
Оля цікаво скинула оком, наче запитувала, що там казала Ганна Остапівна, а сама знову ні пари з вуст.
— Наказувала розузнати, чому ти до школи не прийшла,— й далі брехав Дзюнька.
— Не могла, то й не прийшла,— буркнула мати.
— Наказувала розузнати,— вів далі Дзюнька,— чи не захворіла часом...
— Не захворіла,— буркнула мати.
— І яка причина...
— Роботи і в хаті, і на городі багато, мусить помагати.
— Воно так,— згодився Дзюнька,— але ж і до школи треба ходити.
Мати витріщилась так, наче вперше його, Дзюньку, бачила. А тоді вже:
— Чи не в батька свого такий розумний вдався?
Оля все мовчала, не сміючи й глянути на нього. Ну й живеться тут бідній дівчині, зітхнув подумки Дзюнька. Того не можна, сього не можна, туди не йди, сюди не йди, роби те, роби се! Це якщо він їй не поможе, то, мабуть, ніхто й не поможе.
— І в батька, і в матір,— спокійно відповів Дзюнька. І вже до Олі: — То хочу тобі показати домашні завдання.
Оля хутенько прибрала на столі, витерла руки.