— Сказати по щирості,— відповіла Альтісідора,— я померла, та не зовсім, бо до пекла не втрапила, адже аби я загула туди, то назад не вибралась би ніяким світом. Насправді я дійшла тільки до брами, дивлюсь, аж там чорти, десь із тузінь, ганяють опуку, всі в плюндрах і в камізельках з комірцями, фламандським мереживом оздобленими, і з мереживними таки рукавчиками-манжетами, вкороченими аж на чотири пальці, щоб було замашніше. В руках вони тримали огняні ракетки. Але найбільше ударило мене те, що замість опуки вони перекидалися книжками, чи то вітром, чи то пухом наповненими — диво дивне, та й годі. І вже живим вразом вражало, що попри звичай у гравців радіти виграшеві чи журитися програшем, чулася тільки гризня, лайка, пересварка.
— Воно й не дивина,— зауважив Санчо,— чорти, грають вони чи не грають, виграють чи програють, вічно незадоволені.
— Авжеж,— притакнула Альтісідора,— але мене дивує ще одне (власне, здивувало тоді): після першого ж удару вже було по опуці, тож доводилося раз у раз міняти ці книжки, старі й нові, чудасія, та й годі. Одну книжчину, зовсім новеньку й гарно оправлену, загилили так, що з неї вивалилися всі хляки й порозліталися сторінки. Один чорт сказав другому: "Глянь, що то за книжка". А той: "Друга частина історії Дон Кіхота з Ламанчі", але це твір не Сіда Ахмета, першого його автора, а якогось арагонця, нібито уродженця Тордесі-льяса".— "Заберіть її геть,— сказав перший чорт,— і киньте аж у пресгіодницю, [654] щоб очі мої більше не бачили".— "Невже це така кепська книжка?" — спитав другий. "Така поганюща,— відповів перший,— що якби я зумисне награмузляв гірше, в мене б нічого не вийшло". Вони поновили гру і давай перекидатися іншими книжками, а я, почувши Дон Кіхотове ймення, таке дороге й любе, гарненько запам'ятала це видиво.
— Атож, це було видиво,— обізвався Дон Кіхот,— другого мене на світі нема, хоть тая історія ходить по руках і ні в одних руках не за-тримуєтьсЯі бо кожен їй дає носака. Мені байдуже, коли мені кажуть, що я марою блукаю в пітьмі пекла або по сонячній землі, бо я не той, про кого в тій історії ходить. Було б вона хороша, істинна й правдива, то прожила б віки, якщо ж вона погана, то шлях її від колиски до могили недовгий.
Альтісідора зібралася знову шпетити Дон Кіхота, але той її урвав:
— Уже казав-єм не раз і не два вам, сеньйоро, як мені прикро, що ви накинули оком на мене, бо я можу відповісти лише вдячністю, але не взаємністю. Я уродився для Дульсінеї Тобоської, Провидіння (якщо воно існує) судило її мені, і годі думати, щоб якась інша ліпота витіснила її з моєї душі. Хай же сказане остаточно переконає вас на інше, аби ви почали шануватися знову, бо неможливого вимагати годі.
На теє Альтісідора з удаваним гнівом і досадою гукнула:
— Ех ви, тараню висушена, колодо лежача, кісточко фінікова, упертюху, гірший від мужла, який упреться, хоч кілок на голові теши! їй-Богу, накинься я на вас, то неодмінно повидряпую очі! Ви що ж це, розгромлений та ще потовчений, уявили, буцімто я гину за вами? Таж усе те, що ви вночі бачили, підстроєно зумисне: де там гинути, де там умирати, я й не охну через такого дромадера, як ви.
— Охоче вірю,— впав у річ Санчо,— бо смерть з кохання — це ж курям на сміх. Сказати закохані можуть усе, але щоб направді — жоден дурень їм не повірить.
Поки вони так гомоніли, в кімнату вступив той самий музика, співак і поета, який співав два згадані станси, і, низько схилившись перед Дон Кіхотом, сказав:
— Я прошу вашмосць, пане Дон Кіхоте, вважати й числити мене вашим покірником, бо я давно вже схиляюся перед вашим преславним іменем і вашими подвигами.
Дон Кіхот його спитав:
— Скажіть мені, вашець, хто ви єсте, аби моє ставлення до вас одпо-відало вашим заслугам.
Молодик відповів, що він саме той, хто співав уночі величальну.
— Воістину,— зауважив Дон Кіхот,— голос у вас прегарний, але сама величальна здалася мені не вельми доречною: який же зв'язок між віршами Гарсіласа і смертю сієї сеньйори?
— Хай ваша милость не дивується,— заперечив музика,— бо такий звичай новочасних нешеретованих поетів: строчать вони що-хотя і де-хотя крадуть, не зважаючи, чи пасує це до їхніх задумів, і хоч би яку дурницю вони співали чи писали, все йде в них на карб поетичної вольності.
Дон Кіхот збирався відповісти, аж це ввійшли дук і дукиня, і між ними зайшла довга і смаковита розмова; Санчо, той набалакав стільки [655] втішного й дотепного, що дуцтво чудувалося і його простоті, і бистрому розуму. Дон Кіхот попросив одпустити його ще цього самого дня, оскільки рицарям-недобиткам радше випадає жити в закуті, ніж у палатах королівських. їхні ясновельможності залюбки його відпустили, а дукиня спитала, чи не сердиться він на Альтісідору. На те Дон Кіхот одвітував:
— Добродійко моя, чиню вашій милості відомо, що все недугування сієї дівахи знечевля, і кращий на нього лік — чесний і сталий труд. Допіру я од неї дізнався, що в пеклі ходять у коронках та форботах: певне, вона мереживниця, от хай і плете своє мереживо. Снування в руках веретенця не дасть їй снувати в голові образ або ж образи тих, у кого вона закохана. Ото вам і вся правда, і така моя думка, і така моя порада.
— І моя,— втулив слівце Санчо,— щоб це яка мереживниця та вмерла з кохання, такого я ще не чув: тружденниці більше думають як попорати роботу, ніж про гулі. По собі суджу: коли я копаю землю, мені не до думок про мою стару, себто про Терезу Пансиху, а проте я люблю її над усе в світі.
— Правда твоя, Санчо,— мовила дукиня,— від сьогодні саджаю Альтісідору за якесь рукоділля: вона в мене тімаха.
— Пані,— заперечила Альтісідора,— в такому лікові ніякої потреби нема. Самої жорстокості, з якою мене трактував безхатній цей лихо-дійник, досить, щоб я і так викинула його з серця. А зараз я з дозволу вашої високості піду: аби не маячив переді мною його сумний образ, та що там сумний образ — просто гидомирна мацапура.
— Це нагадує мені,— обізвався дук,— відому приказку:
Хто вже лаятись почав,
Той ладен вину простити.
Альтісідора вдала, ніби втирає хусточкою сльози, а потім, уклонившись дуцтву, вийшла з покою.