— Не Іваночку, а Іван Олександрович. Прошу вас, товаришу пришельцю, не фамільярничати! — менторським тоном почав Іван, але одразу ж весело розсміявся, схопив друга в обійми.— Не чекав такої дивоглядії?
— Звідки ж ти взявся тут? — не може отямитися Богдан.— Молдавська бринза не сподобалась?
Іван споважнів:
— Це довга історія, але розкажу конспективно, як і належиться педагогу, що закоханий у Песталоцці. Прибуваю ж у село, куди мене призначили вчителювати, а там делікатно кажуть, що моє місце захопив один нахаба, сиріч близький родич директора, і навіть уже перетягнув на це місце, для більшого педагогічного ефекту, корову й свиню йоркширської породи. Тоді я лізу рукою до потилиці й кажу директору і його родичу: "Відшкодуйте мені дорожні видатки — віддайте хоч йоркшира". Зійшлись на обіді з молдавським вином, і я чкурнув до облнаросвіти, а далі — у твої пенати до твого завідувача районного відділу народної освіти. Він стрічає мене обіймами, а я ж йому б’ю чолом, прошу і цитую:
"Пошліть мене в Дмитрушки, де за даними Подільського єпархіального історично-статистичного комітету до початку двадцятого віку проживало "населения православного — 512 мужчин и 524 женщины, католиков — 12, евреев — 10. Жители — крестьяне-малороссы, занимаются хлебопашеством".
Моя цитата не вибила сльози з карих очей завідувача, і почався торг, під час якого я зрозумів, що тут мовники в ціні.
— Чим ці Дмитрушки так припали вам до серця? — вже починає гніватись завідувач.
Не міг же я сказати, що в Дмитрушки послали мого друга, і пішов ва-банк:
— Там проживає моя наречена!
— Наречена? — скис завідувач перед моїм аргументом.— Хто ж вона?
Тепер уже я підкис, вишукуючи рятівну соломинку, і неждано для самого себе випалив:
— Мельникова донька.— А сам потерпаю: "А що, коли в Дмитрушках немає млина?"
— Мельникова донька? Ніна Павлівна? — неждано розпогодився завідувач.
— Еге ж, Ніна Павлівна,— стверджую я.
— Де ж ви познайомилися з нею? На сесії заочників?
— Ні, в синіх лабіринтах подільських вечорів.
Він розсміявся, а я сиджу, як горобець на кілку, і жар моїх ланіт починає підпалювати чуба, бо чую: ще одне-двоє запитань, і викриють мене, яко Дмитра Самозванця. Та, на щастя, до завідувача зайшли інспектори, він підмахнув мені призначення, і я, дякуючи своїй долі, накивав п’ятами на кабінет і опинився тут.
— Оригінал-баляндрасник,— засміявся Богдан.— Багато ж тут придумано сюжетних ходів?
— Тільки один! — очима праведника поглянув на друга.— І розповів, мабуть, веселіше, аніж було в мене тоді на душі. Я вже й на млин бігав, щоб познайомитись і попередити свою наречену, та застав тільки мельника.
— Ти застанеш і мельниківну, з усього видно.
— Мушу,— вдавано зітхнув Іван.— А найсмішніше буде, коли справді закохаюсь у мельниківну.
— Тоді вже буде не до сміху, особливо їй.
Іван смикнув його за руку.
— О, прошу познайомитися із нашим завідувачем учбової частини.
Богдан тільки тепер помітив, що до них, розхитуючи себе, наближався чоловік років сорока, у нього було плескувате обличчя і перебільшено догідливий вираз на ньому.
— Меркурій Юхримович Шинкарук,— відрекомендувався завуч і солодко посміхнувся.
Не так його догідливість, як очі здивували Богдана. Були вони схожі на безліч кришок льоду, що не знали, якими їм треба стати: холодно-сірими чи холодно-блакитнавими. Правда, запопадливі іскорки трохи зменшували їхній холод.
— Отже, приїхали до нас? — задовго притримує в своїй руці Богданову.
— Приїхав.
— Це добре, це добре. Ми давно чекаємо мовника з вищою освітою. Ви, чував, навіть вірші пишете?
Богдан похмуро глянув на друга і сказав Меркурію Юхримовичу:
— Ет, колись знічев’я переводив папір.
— О! — викруглив той очі, вирази подиву й докору блискавично змили з його обличчя догідливість.— Хіба так можна говорити про царство муз?
— Я підходив до цього царства тільки на гарматний постріл.
— А нещодавно...— втрутився Іван, але спіймав такий знищу вальний погляд, що одразу затнувся.
Меркурій Юхримович ще щось хотів сказати, очевидно, теж про царство муз, але в цей час увійшла сторожиха і пролебеділа:
— Меркурію Юхримовичу, дорогенький, Іван відмовився привезти вам дрова. Що йому не казали, а він уперся на своєму:, завучу не привезу.
— Негідник! — плескате обличчя одразу ж вибило неприховану злість, і завуч не вийшов, а, випереджаючи сторожиху, вилетів з коридора.
— Проворний,— посміхнувся Іван і запитав Богдана: — Як він тобі?
— Та щось дуже часто на його обличчі міняються декорації.
— Підмічено! — підняв угору вказівного пальця.— А тепер ходімо до нашого тимчасового житла.
На подвір’ї Богдан сердечно попрощався з Панасом Михайловичем, і той, відчувши, що сподобався хлопцеві, трусонув вогнем чуприни:
— Буде час, і до мене загляньте. Мою хату і дитина покаже, бо всяких прізвищ у нас багато, а Філозоп — один.
Прямо насупроти школи стояв будиночок для вчителів. За ним кучерявилась барвиста вакханалія айстр і жоржин. Чіпляючись за них, друзі увійшли в свою кімнату, де стояв стіл, два ліжка, два стільці і шафа. Іванове ліжко вже було опоряджене, а з-під подушки виглядав пучок чорнобривців, на Богдановому ж — ряботів смугами один матрац.
— Ось наша хата, і кімната, і айстри на честь поета,— поторгав Іван глечик з квітами.— Я вже домовився із сторожихою: вона до самої зими буде носити тобі квіти, а взимку поставимо пучок калини чи горобу,— і дістав з шафи пляшку вина.— Чи не годиться заглянути, що тут є!
— Ні, Іваночку, тільки не зараз.
— А коли, недостойний? — грізно підняв угору смолу брів.
— Коли минуть перші дні, коли хоч трохи розвидниться і дізнаєшся: що є що.
— Боїшся?
— Потерпаю. А ти?
— Аніскілечки. На педпрактиці я ночував себе якщо не королем, то кумом королю. Не осоромлюсь, думаю, й тут. Та й ти ж на педпрактиці не нас задніх.
— То педпрактика, репетиція, а це вже справжнє лицедійство, а може, провал.
Іван поморщився і рішуче сказав:
— Ми з тобою не гірші за людей. Впевнений, що з нас не вийдуть Песталоцці, але всі дані для вчительського хліба є.
— Які ж це дані?
— Любов, працелюбність, людяність. Поки будемо триматися цього батьківського кореня, доти праця буде нам давати не тільки хліб, але й утіху. Ти знаєш, і мені так уже хочеться дочекатися свого першого дзвоника, свого першого уроку. Яким він буде в нас?