Скоріш дурень одурить розумного, як розумний дурня на розум наведе.
(Приказка)
Був собі дід та баба, а в їх було три сини: два розумних, а третій дурень. Старі були собі заможненькі хазяїни і, як повмирали, то зоставили діткам чимало-таки худобоньки, а особливо тієї скотини.
Живуть розумні брати, поживають, всім тим добром користуються, а дурневі нічого не дають та ще й орудують їм, неначе наймитом. От раз дурень і пита своїх братів:
— А що, братіки, чи будемо ми коли ділитись, чи ні?
— Чом не поділитись! — одказують розумні брати.— Тільки, коли тобі схотілось того розділу, то вже сам і діли, та гляди, як ти нерівно нас поділиш, то ми тобі нічого не дамо та ще й з господи проженемо!
— Добре! — каже дурень.— Заплітайте ж собі загони, а я собі заплету; і як увечері з поля приженуть скотину, то в чий загін піде, того вона й буде: нехай,— додав,— сам бог нас поділить!
Згодились брати і стали городить загони; позаплітали собі високі та просторі, а дурень заплів собі лозою так, невеличкий захисток. Увечері, як пригнали череду з поля, то вся скотина, скільки її не було, так і пішла у дурнів загін, неначе хто її туди загнав. Повернулись брати у хату та й замислились. Поставили вечерю; дурень же тріска, аж за ушами лящить, а розумні брати сидять собі похнюпившись і кришки у рот не візьмуть. Наївшись, дурень подякував богу та й каже своїм братам:
— Як бачу, мої братіки, вам дуже жаль вашої скотини, так не журіться: візьміть її собі, а мені віддайте тільки оту драбинчасту кобилу.
А в ту добу вмерла у них дядина, стара бабуся, що з ними-таки й жила.
— Так,— каже дурень,— я її повезу у слободу татам як слід і поховаю.
— Бери,— одказали брати засміявшись,— хоч на шию ту драбинчасту собі повісь!
Убрав дурень гарненько мертву дядину та й повіз на базар. Привізши, посадив її на візку, підпер у спину цурупалком, щоб сиділа; накрив платочком голову аж по самі очі та, купивши яблук, і поклав кругом неї, буцімто баба продає яблука, а сам уклався під візком спати та знай поглядує оком, що кругом його діється. Деякі миряни, проходячи побіля старої, спитають: "почім яблука?" та бачать, що вона мовчить, і йдуть собі дальш — і без неї на базарі багацько яблук. Коли йде пан, підійшов до візка та й пита:
— А почім десяток яблук?
Мовчить стара.
— Позакладало! — гукнув пан.— Не чуєш чи що? Почім десяток, питаю?
Мовчить стара, не ворухнеться і не дивиться на пана, буцім не хоче з ним розмовлять, не хоче й глянуть на його.
— Кажи ж, матері твоїй сто чортів! — гримнув пан, розсердившись, та черк мертву по пиці, а вона опукою з візка і ніжки відкидала...
А дурень як схопиться, як наробить репету:
— Ох, мені лишечко!.. Матінку мою вбив1!
— Цить, дурню! — шепотить пан.— На тобі сто рублів, тільки мовчи!
— Не візьму й двісті й триста! — репетує дурень...
— На тобі п’ятсот, тільки мовчи!..
— Давай тисячу,— каже дурень,— не даси, такий гвалт підійму, що... калавур кричатиму.
Нічого робить пану, тиць йому скоріш у руку ту тисячу та, відрізавши поли, якомога від його. Перелічив дурень грошики, сховав у кишеню та, поклавши дядину на візок, і повіз до попа. Купив труну і поховав її як слід по-християнськи.
Повертається дурень додому, їде через гай і щось дуже замисливсь, і дев’ять розумних не вгадали б, об чім він коверзує. Їхав-їхав, а там звернув з дороги в гущину, одпріг драбинчасту та, недовго думавши, узяв та й зарізав її; далі облупив, перекинув через плече шкуру та й потяг собі пішки. Вже зовсім смерклось, посутеніло, як прийшов він в якусь слободу, а до свого хутора ще далеченько; от він іде вулицею і поглядає, в якій би йому хаті заночувать. Дійшов до чиєїсь господи, дивиться — у вікнах темно; зайшов з городу — аж світиться у віконце. Підійшов він до того віконця, заглянув — аж у кімнатці сидить на ліжку бурсак, а молодиця, така гладка та гарна, ставить перед ним макітру з варениками, а печена гуска, книші й пляшка з горілкою вже стоять на столику. Тільки хотіла поставить молодиця макітру, а щось і затурготіло біля дверей:
— Жінко,— почулось,— відчини!
— Ой, мені лихо! — скрикнула молодиця.— Чоловік приїхав! Хотів був у свата заночувать, та й принесла його нечиста мати! —Та, се кажучи, скоріш ті вареники і гуску з книшами у піч, а пляшку з горілкою під припічок у попіл.— А ти,— каже бурсаку,— лізь лишень у кадіб.
бурсак, підобравши поли, скоріш у той кадіб, а вона й прикрила його ряденцем.
Од віконця пішов дурень ік дверям, виткнувсь з-за вугла — аж біля дверей стоять два чоловіки, чекають, щоб їм відчинили. Один з них побачив дурня та й пита:
— А що ти тут робиш, чоловіче?
— Іду додому та спізнивсь,— каже дурень,— чи не пустите у хату переночувать?
— Пустив би, чоловіче, та коли ж, бач, жінка й мене не пуска: спить, неначе навіки заснула.
Стали стукать у двері, гукать, коли чують — щось стогне у хаті; далі й пита:
— Хто там?.. Не просіться — не пущу: чоловіка нема дома!
— Та се ж я! — гримнув чоловік.— Отсе заспалась, що й голосу мого не пізнаєш!
Одчинила молодиця, за живіт держиться обома руками і стогне.
— Що се з тобою, жінко? — спитав чоловік.
— Соняшниці, чоловіче,— заголосила молодиця,— дух з мене пре! — та швидше у кімнату, так і гепнулась на ліжко.
Увійшли у хату, засвітили каганець, чоловік стоїть як несамовитий.
— Отсе, свате, пеня! — каже, ударившись об поли.— Жінка занедужала!
— Та воно,— каже дурень,— дасть бог полегшає.
Посідали; хазяїн з сватом сів на покуті, а дурень з своєю шкурою притулився у куточку проти печі, та й мовчать; далі чоловік і пита молодицю.
— Жінко, чи нема в нас горілки? Треба свата почастувать...
— І води нема, не тільки горілки,— одказала молодиця через силу.
А дурень як забелькотить до своєї шкури:
— Та цить, цить! кажуть тобі — немаї!
— Що ти таке шепотиш, чоловіче? — спитав хазяїн.— З шкурою чи що розмовляєш?
— Та се,— озвавсь дурень,— вона мені каже, що під припічком у попелі захована пляшка з горілкою.
— Отаке збреши!—скрикнув хазяїн, та, глянувши на свата, і каже:—Що се за чоловік, чи він божевільний чи що?
— Не знаю,— одказав сват,— недалеко до припічка — подивись.
Страница 1 из 3 Следующая Последняя »