Той місяць тягнувся довго, аж я потерпала, що йому не прийде кінець. Найгірше було, коли доводилось читати по дві пари — для двох груп, читати чотири години одну й ту ж тему, мені язик у роті кошлатився, дубів, і сохло в устах, як із гарячки, мозок працював із напругою, коли я силкувалась не повторюватись, не вживати двічі одну й ту ж фразу, бо з того мені набивалась оскомина, і я набирала охоти втекти геть, покинувши все чисто. І не раз придибу-вала спокуслива думка — а не прийти, а нехай пождуть кільканадцять хвилин і підуть собі геть; то була страшенно велика спокуса, але я таки приходила і щось говорила, а раз людей було більше, іншого разу — менше, декотрі записували щось, інші тільки слухали. Просили називати дати життєпису та назви творів, і почуте десь краєм вуха трималося їх пам'яті віддавна, видно, бо знали всі ту фатальну формулу— ідея і тема твору, головні герої — позитивні й негативні, мені все терпло всередині від того, коли я вимовляла щось у відповідь — бо на грунті моїх відповідей вони збирались писати свої твори. Я знала, що їм нічого іншого не треба, опріч того поділу на позитивних і негативних, і покірно робила й говорила те, що їм було потрібно, хоча відчувала, як поступово починаю затрачувати себе саму в хаосі тих слів, як, гублячись у тім сама, втрачаю так само потроху і Франка, і Лесю, і всіх інших, повторені по декілька разів банальні думки і мізерні фрази затирали, змивали, сплющували/ витискали з мене щось справжнє, істинне, щось реально хороше, і я борсалась у своїх власних нікчемних словах, і хотіла порятуватись від них, і не знаходила способу на те. До кінця місяця людей ставало чимраз більше — хтось пустив чутку, ніби при екзаменах зважатимуть, як відвідували заняття курсів, то стало приходити більше, та скільки б їх не було, все одно щовечора кілька хлопців ішли сторожею услід за мною, вони завжди стояли й чекали, попахкуючи цигарками, з доброї волі чекали — вони вдавали, ніби я їх і не обходила зовсім, ніби й не на мене чекали, а коли я віддалялась від школи за кільканадцять метрів, рушали назирці і йшли аж до трамвая, до світла, а там навіть не прощались, ніби й не бачили мене, і я звикла до того ескорту, не озираючись, знала, що вони є.
Хоча вони здебільшого мовчали, часом лиш перекидаючись словом.
І, може, для тих хлопців я тоді зробила так, як зробила — то ніби був якийсь бунт супроти них усіх і того, що їм було треба для вступного екзамену, й спроба порятуватись од марності слів, котрі остаточно втрачали зв'язок із тим, до чого були причетні і що мали б відтворити, а що відтворити вже не були здатні через те, може, що ніяк не в'язали мене з моїми слухачами — то був Стефаник, і я не писала на дошці ані дат, ані назв збірок, я нічого не писала, опріч двох слів — Василь Стефаник, а потому прочитала їм Стефаникову "Новину", а так читала, що з перших слів забули вони, пощо прийшли і чого їм треба, і в мене майже відразу вступило почуття всесильності слова, то ніби була велика змова'— моя і Стефаникова, наша змова супроти чогось щоденного, трохи збляклого, супроти того, що вони всі носили в собі, а чого мусили б позбутись, то був порятунок чогось, що я хотіла б їм подарувати — може, просто з бажання дарувати, а може, за те пихкання цигарками в мене за спиною і за те мовчазне, ненав'язливе лицарство. Я не знаю, що я мала на думці, коли читала їм "Новину", а Грицеві діти дивились важкими очима, і важили справді лишень ті очі, і слова також важили, як очі Грицевих дітей, а коли я скінчила, явилося трохи тиші, я тою тишею упивалась, а потому сказала: на сьогодні досить, прошу, можете йти додому. А що було далеко до смерку, вони не йшли за мною назирці, а лиш один наздогнав, пригасив цигарку і запитав: "Навіщо ви те зробили?"— "Що те?"—запитала я. "А те. Те, що зробили — навіщо? Я маю досить своїх власних клопотів, я не можу забивати собі голову клопотами якогось Гриця, розумієте?"— "Зачекайте,— сказала я,— поясніть, що ви маєте на думці?" А він дивився на мене розгнівано й стривожено заразом, і знову взяв до уст цигарку. "То вже моя річ, що я маю на думці, ви не маєте, певно, інших клопотів, то ви собі можете клопотатись тим Грицем, а коли я відроблю зміну, а коли... зрештою, що вас обходить, ви можете запрятувати собі голову тим Грицем, а я не маю часу". Він був знервований, той хлопець, це було добре видно з того, як він пережовував цигарку, а говорив якось поволі, ніби кожне слово пробував на смак, і денекотре йому подобалось, він вимовляв його протягло, а інше — не припадало до смаку, і він ніби стріпував його з уст. А я ловила в звучанні слів інший смисл, аніж він хотів подати, мені хотілось чути й слухати, як він говорить, пробуючи слова на смак: "Ви мені оповідаєте — той відчував те, той інше — а все байка,— говорив хлопець,— усі почувають однаково, кожен однаково відчуває біль врізаного ножем пальця, однаково чує наближення любові і однаково боїться смерті—хіба ж не правда? Лишень різна мірка, якби-то сказати... Мене цікавить — що думають, таке то вже вартніше, а як ви можете знати — що я думаю, коли мої думки— то не те саме, що мої слова або ж мої вчинки? Дайте мені спокій з тим Грицем, я маю досить свого". Цей хлопець був зовсім непослідовний, і все-таки я не заперечувала, мені десь забракло грунту й аргументів, а він говорив далі — нам треба вступити до вузу, кожний має для тої потреби свою причину, а ви мусите нам допомогти, ми не маємо з тим Грицем нічого спільного, техніка.— то важливо, розумієте (о-єй, техніка! Дивак цей хлопець — Ейнштейнова теорія відносності найточніше була сформульована в прадавній японській казці — черепаха ходила по воду, а заки вернулась — геть-чисто все на тому місці змінилось, нічого не впізнала черепаха — сімсот літ минуло, а вона тільки по воду та з водою — о-єй!). Е, дайте мені вже спокій...— Хоч я не обізвалась ані словом, він ніби чув мій опір його міркуванням і сперечався з тим опором, і з важкими очима Грицевих дітей, котрі відтепер, напевно, будуть його переслідувати.
Потому мені за ту науку платили гроші, то були вельми дурні гроші, я на них не сподівалась, і витратили ми їх гарно, важливо було не так те, в який спосіб ми їх витратили, як те, що нам просто приємно було сидіти разом, розмовляти, оглядати вулиці, навіть мовчати й перекидатися поглядами — бо ми були добрими друзями, й гроші тут нічого не важили, тим більше — такі дурні гроші, хто зна за що виплачені; ясна річ, я їх заробила, але сама для себе я знала, що то дурні гроші, гроші, виплачені ні за що.