— Сорокопуд! Ми пропали, Денисе!
— Тіка-ай! — закричав Денис.
Жжж різко повернув до кущів і пішов на зниження, швидко-швидко працюючи крилами. Але втекти вже було неможливо, крилатий хижак наздоганяв їх. Озираючись, Денис бачив позад себе велетенського птаха, що стрімко наближався, його великий гачкоподібний дзьоб, міцні пазурі. Джміль втікав так швидко, що в Дениса за спиною, надувшись пузирем, залопотіла сорочка. І гачкоподібний дзьоб схопив Дениса за сорочку, смикнув так, що коли б хлопець не тримався міцно, то злетів би зі спини джмеля. Загудів вітер від широких крил, зникло сонце й голубі простори Дніпра. І Денис відчув, що не джміль несе його на своїй спині, а сорокопуд їх обох — джмеля, і Дениса в своїм дзьобі.
— Ой, Мамо-Джмелихо, — забідкався в розпачі Жжж. — Ми пропали. Сорокопуд понаколює нас на колючки дерев, він завжди так чинить зусіма, кого не спіймає!
Денис заборсався, силкуючись вирвати сорочку з гачкоподібного дзьоба. Але — де там!
І тут йому спало на думку, як перехитрити крилатого розбійника. Він розстебнув ґудзики, вивільнив спершу одну руку з рукава сорочки, потім і другу. І відчув, що падає з джмелем униз, а сорокопуд полетів далі з його сорочкою в дзьобі. Втомившись, Жжж щосили замахав крилами і невдовзі вони зникли за прибережним гаєм.
— Ти молодець, Денисе! — Жжж радо гудів. — Навіть я, кращий з усі джмелів Джмеландії не додумався б так перехитрити сорокопуда. — Уявляєш, як він здивується, коли виявить у своєму дзьобі лише твою сорочку. Так йому й треба!
— Але ж і мама запитає мене за сорочку.
— А ти скажеш… скажеш, що взагалі ходив без сорочки! — порадив Жжж. — Я от, наприклад, завжди гуляю без сорочки і нічого.
Денис посміхнувся і на душі в нього стало трохи легше.
Вони вже летіли над Дніпром. По всій широчіні ріки вітер гнав потемнілі хвилі з білими баранцями на гребенях. Далеко внизу білим, птахом пронісся швидкісний "Метеор", то там, то тут, долаючи крутизну хвиль, поспішали до берега моторні човни, і було під ними стільки простору, видноколу, голубої широчіні, зелених островів із жовтими піщаними косами, що в Дениса від того видива й дух перехоплювало. А джмелеві було не до замилування дніпровськими просторами. Волохатий товстун увесь напружившись, так натужно гудів, що здавалося летів з останніх сил.
— До-опо-оможі-іть… — почувся в посвистові вітру тоненький голосок, — потерпа-аю…
— Хто терпить біду? — тривожно загудів Жжж. — Закони Джмеландії велять негайно прийти на допомогу потерпілим.
Денис глянув униз. До потемнілих хвиль з білими баранцями падала золотиста бджілка.
По його знаку Жжж круто пішов на зниження. Тільки вони порівнялися з потерпілою, Денис простягнув руку і схопив знесилену комаху за крильце. Ще мить і мокра злякана бджілка вже була в пригорщі Дениса.
— Я прилетіла попити водиці, — як у лихоманці тремтіла комаха. — А вітер підхопив мене і поніс далеко— далеко від берега…
Денис похукав на закоцюблу бджілку, зігріваючи її теплом свого дихання і золотиста крихітка невдовзі почала оживати. А коли вони вже були на тому березі, бджілка не знала, як їм й дякувати.
— Лети здорова, сестро. Та вдруге остерігайся вітру, бо він іноді буває підступним! — застеріг Жжж.
— Спасибі вам, добрі істоти. Я всім— всім розкажу, які ви хороші.
І бджілка полетіла до свого вулика.
— Ах, як чудово, що я зробив ще одну добру справу! — радів Жжж. — Тепер у мене вистачить сил і на зворотну дорогу. До всього ж я стану ще кращим і ще сильнішим!
Барвистий товстунець з подвійною рвійністю замахав крилами, на співуючи свою улюблену пісеньку:
У бджіл є найкраща Бджоландія,
А у нас, у джмелів,
є найкраща у світі Джмеландія,
Ландія, Ландія…
ПРИГОДА ШОСТА
Ось так вони й перелетіли через Дніпро й опинилися на його правому березі, на житловому масиві Червний Камінь. І сіли не де-небудь, а прямісінько на балконі Денисової квартири. На риболовній волосіні, натягнутій на балконі замість вірьовки для білизни, висіла голуба Денисова футболка.
Жжж і сів під тією футболкою.
Стихло джмелине гудіння, наче хто вимкнув мотори і Жжж стомлено склав крила за спиною.
— Славний був політ. І — відважний, — не втримався Жжж, щоб непохвалити самого себе. — Тепер всі знатимуть, що я не тільки найкращий джміль, най-найвідважніший. Ах, ах, який я радий, що я — найвідважніший джміль з усієї Джмеландії. З цією радістю і лечу додому.
— Я тебе так не відпущу, — запротестував Денис. — Ти мій гість і я тебе хочу пригостити. Ходімо зі мною.
Балконні двері були прочинені і вони зайшли до кімнати.
— Сідай, джмелику, а я зараз щось принесу, смачне-смачне.
— О— о! Я дуже люблю смачне— смачне.
Через хвилину Денис з’явився в кімнаті, тримаючи в руках глечик і ложку, Жжж хазяйновито сидів на стільці, поклавши на стіл чотирма із шести своїх ніжок.
— А вгадай, що в глечику?
Жжж хоботком потягнув повітря і збуджено загудів:
— О-о!.. Я відчуваю, що в глечику мед. Став ближче свій симпатичний глечик. І швидше давай ложку. Тільки такому найкращому джмелеві, як я, годиться такий найкращий мед. М-ммм!.. Смачнішого меду я ще зроду не куштував. Жаль, що ложка всього лише одна, а вільних лапок у мене аж чотири.
— Почекай, я зараз принесу тобі ще три ложки.
— О— о! Тоді я вже наїмся меду з чотирьох ложок, зразу!
Коли Денис повернувся в кімнату, джмеля за столом не було. Він сидів на столі.
Біля глечика з медом, і сидів не Жжж на дві голови вищий за Дениса, а звичайнісінький джміль завбільшки з Денисів мізинець. Але такий же волохатий, барвистий товстунець, якими бувають усі джмелі. І до нього з панамкою в руках, не дихаючи, навшпиньках підкрадався Денисів брат Сергій.
Не встиг Денис і крикнути, як брат уже накрив комаху панамкою.
— Є!.. Є!.. — загаласував. — Я його спіймав!
— Ану зараз же відпусти джмеля! — накинувся на нього Денис.
— А як же, спішу, аж спотикаюся! — відмахнувся Сергій. — Тебе просто завидки беруть, що не ти його спіймав. Я перший побачив джмеля на столі і тому він мій, його і засушу. Для колекції.
— Я т— тебе засушу! — Денис аж зблід від обурення. — Кажу, негайно відпусти джмеля, бо я…
— Що… ти? — насупився, брат. — Ти погрожуєш мені? Своєму старшому братові? Ой-ой! Хто ж це тебе так навчив?