Поговорив з Євменом, котрий гаряче виступав за збереження цілісності імперії.
— Коли я одружуся з Клеопатрою, то збережу імперію для нащадків Александра,— врочисто пообіцяв йому Пердікка, а сам подумав:"Авжеж! Потрібні мені будуть чиїсь там нащадки, коли я стану імператором! У мене, зрештою, і свої нащадки з'являться"
Євмен — щира душа —повірив. І сам погодився бути сватом. Відразу ж і виїхав до Клеопатри в Сарди. Вона зустріла його привітно, з ледь прихованою радістю на засмученому лиці. У згаслих її очах спалахнули іскорки надії. Євмен сватав її по-діловому, наче виконував важливе державне доручення. А втім, для Євмена це справді було важливим державним дорученням.
— Твоє одруження з Пердіккою, цим славетним і відважним державним мужем, збереже цілісність імперії Александра і ще більше зміцнить Македонію!
Не будучи македонцем, Євмен все своє життя боровся за зміцнення і возвеличення Македонії, чужого йому царства. А втім, можливо, воно вже стало йому рідним. Це подобалось Клеопатрі, бо серед усіх полководців її покійного брата Євмен був єдиним, кому вона могла довіряти, бо твердо знала: Євмен на зраду нездатний!
Про себе вирішивши дати згоду, Клеопатра все ж запитала:
— Але ж Пердікка одружений з дочкою Антіпатра.
— Як тільки ти даси згоду, Пердікка відразу ж розлучиться з дочкою Антіпатра, з якою він побрався, аби лише уникнути конфлікту з її всемогутнім батьком,— твердо відповів Євмен.
Клеопатра ляснула в долоні, до кімнати вбігли молоді гарні рабині.
— У мене сьогодні свято, — помолоділим, дзвінким голосом вигукнула господиня.— Приготуйте все, що в нас є найкраще, аби достойно пошанувати мого дорогого гостя і свата!
Але доля і вдруге жорстоко обійшлася з сестрою Александра, і вона знову опинилася на березі біля розбитого човна: доки сват Євмен повертався до Пердікки з її згодою, Пердікка негадано і безглуздо загинув в одній із сутичок, яких чимало спалахувало серед полководців її покійного брата.
Це вже була зла доля. Невже вона така нещаслива? Клеопатра злягла і кілька днів нікого не хотіла бачити. Ні, вона не сумувала за Пердіккою, що, як і ще раніше Леоннат, встряв у якийсь дурний конфлікт і наклав головою, бо не мала до нього ні кохання, ні якогось іншого почуття. її підрубало під корінь власне безталання. Плакала ночами, проклинала увесь білий світ і себе одночасно. Рабині посміли її заспокоювати, і це вкрай вивело Клеопатру з себе. Нікчеми! Худоба словесна! Вони посміли втішати її — сестру завойовника світу, дочку царя і завтрашню царицю? Що вони їй — рівня?.. Клеопатра так збісилась, що втратила контроль над собою і люто побила своїх рабинь. Так люто і знавісніло, що ті ходили закривавлені, а в найвродливі-шої Сірійки Клеопатра навіть вирвала око...
За тим, що трапилось, як охолола, не шкодувала. Треба було дати вихід своєму гніву та відчаю, на комусь зігнати свою злість, вона те й зробила, наслідки її не цікавили. Розуміла, що рабині не винні, але зупинитися не могла. Мусила відвести душеньку... І відвела. І здавалось, що била й терзала не рабинь, а власне нещастя: ось тобі!.. Ось тобі! Ось!..
Тільки не підозрювала Клеопатра, що невдовзі це їй дорого обійдеться, адже рабині їй цього ніколи не пробачать. Особливо красуня Сірійка, яка позбулася ока і тепер боялася навіть глянути в люстерко на своє відображення. І тільки шепотіла німо й безгучно: постривай же... постривай...
Двобій з намісником
Із загибеллю Пердікки Клеопатра втратила захист, і цим поспішив скористатися Антіпатр. Негадано прибувши з військом у Сарди, він велів схопити Клеопатру і притягнути її до відповідальності за те, що вона хотіла вийти заміж за Пердікку, хоча той уже був одружений з його дочкою. А це, на думку Антіпатра, було причиною його війни з Пердіккою, у якій пролилася македонська кров.
Клеопатру поставили перед військом, яке й мало вирішити її долю. І Клеопатра відчула, що над нею нависла смертельна небезпека. І ще відчула: ніхто її не виручить, ніхто не порятує — сподіванка лише на саму себе.
Воїни дивились на неї насторожено, але без ворожості, і це її трохи збадьорило.
— Я — Клеопатра,— сказала вона напрочуд дзвінко і гордо випросталась.— Я — дочка царя Філіппа, рідна сестра вашому імператору Александру. Я все сказала. Якщо ви зібралися мене судити — судіть!
— Македонці! — ступив наперед Антіпатр.— Ось та жінка,— показав на Клеопатру,— з-за якої пролилася кров ваших товаришів. Завдяки її інтригам загинув один з наших найдосвідченіших мужів — регент Пердікка. До якої кари ви присудите цю призвідницю чвар, так тому й бути. Рішайте самі!
— Наміснику,— злегка насмішкувато озвалася Клеопатра,— ти квапишся, а це негаразд. Полководець, котрий гарячкує, завжди програє бій. Судити тепер буду я!
Воїни з подивом, а хто вже й з цікавістю дивилися на цю жінку. Клеопатра говорила гнівно і пристрасно:
— Я звинувачую регента Антіпатра в тому, що він дбає тільки про свою особисту вигоду, а з представниками царського роду обходиться недостойно.
— Цить... по-потаскуха! — зриваючи голос, крикнув Антіпатр.
Клеопатра глянула на нього насмішкувато.
— Наміснику, якщо ти гніваєшся й ображаєш мене як жінку, значить, у тебе немає доказів і взагалі ти неправий. А образа — поганий доказ, наміснику. Що ж до того, що я нібито, як ти висловився, потаскуха, то хай це буде на твоїй совісті. Шукати собі чоловіка жодній жінці не забороняється. І взагалі, справжньому чоловікові, та ще воїну, не личить ображати жінку. Краще воюй з ворогами, наміснику, їх у нас дуже багато.
Воїни схвально зашуміли.
Антіпатр, бризкаючи слиною, щось кричав, але військо його не підтримало, а дружно виступило на захист Клео-патри.
— Хай говорить! — залунали вигуки.— Вона — рідна сестра Александра, а ми його воїни і тому нікому не дамо її скривдити.
Антіпатр похолов: це вже скидалося на заколот проти нього. Такого від свого війська він не чекав. А Клеопатра, підбадьорена підтримкою війська, заговорила ще завзятіше. Вона не захищалася, вона наступала на нього, намісника.
— Македонці! Славні воїни великого Александра! — молодо і завзято лунав її голос, і сама вона в ту хвилину помолоділа, погарніла, щоки мало не спалахнуть, очі горять — тріпнула головою, відкидаючи назад волосся, блиснула білими зубами.— Є люди, які всім зобов'язані моєму батькові і братові,— це був явний натяк на Антіпат-ра, і воїни вже позирали на нього вороже.— Але вони забули про це і виношують підлі наміри знищити увесь царський дім. Я не буду про це мовчати. Знайте і ви про це, воїни Філіппа і Александра. Знайте і пам'ятайте: царський дім потребує вашого захисту!