Я вирішив вам дати волю...
А далі сталося непередбачене.
Вишикувавши, як і годиться в бойових умовах, військо в каре, виставивши бокові, головні й тилові похідні застави, цар Філіпп швидким маршем, долаючи за добу до сорока п'яти кілометрів, пройшов Фессалію, звідти проник у Фокіду, котра все ще лежала в руїнах, завданих їй попереднім походом македонців. Вцілілі фокідійці, котрі ще не встигли й відбудуватися на попелищах, загледівши в хмарі куряви македонське військо, жахалися:
— Ще не заросли молодою травою могили вбитих македонцями фокідійців, як македонці знову йдуть нас вбивати й палити.
Але несподівано цар Філіпп заявив, що він іде на Афіни. А тому пропонує їм, в чиїх краях він швидко з'явиться, щоб вони негайно до нього приєдналися і разом з ним ішли на Афіни. Ще й пригрозив: якщо не пристанете — начувайтеся! З ваших поселень і руїн не залишиться!
Вістка, що Філіпп іде на Афіни, прилетіла пізно увечері і всіх дуже вразила. Як свідчить Демосфен, прітани *, котрі саме вечеряли, вислухавши гінців, встали з-за столу, зчинили тривогу, покликали стратегів і веліли прогнати народ з базарних лавок, а їх самих — підпалити. Полум'я пожежі мало слугувати сигналом для мешканців навколишніх селищ: всім негайно йти до міста — біда! Було віддано розпорядження огласникам і сурмачам всю ніч обходити місто та оголошувати про скликання Народного Зібрання.
В Афінах ніхто не спав, всі тільки й говорили про те, що Філіпп швидким маршем іде на них. Рано-вранці схвильований народ повалив на Пнікс і зайняв там всі місця, що траплялося нечасто. Ніхто не знав, що треба робити. Якщо раніше не було відбою від бажаючих говорити, то цього разу всім наче заціпило. Огласники до хрипоти вигукували: "Хто бажає говорити?.. Як нам бути?.. Що робити?..", але ніхто не квапився вставати й прохати слова.
Та ось всі звернули погляди в той бік, де сидів Демосфен,— тільки він один, великий патріот, оратор і борець проти македонської тиранії, міг щось порадити народу. І Демосфен встав, вийшов до народу і серед загальної тиші виголосив промову. Говорив він пристрасно і палко.
— Будьте мужніми, афіняни! — закликав Демосфен своїх співгромадян.— Становище не таке вже й безнадійне, як ви думаєте. Треба негайно відрядити посольство до Фів і запропонувати фівинцям союз, щоб їх не перетягли на свій бік македонці. Одночасно послати військо до кордонів Беотії, щоб усі, в тім числі й Філіпп, зрозуміли: афіняни збираються захищати свою свободу і незалежність не на життя, а на смерть!
* Прітани — виконуючі обов'язки голів афінської ради 500. Прітани завжди спільно обідали в Прітани (общинному домі) і підтримували священний вогонь. Обід в Прітанії разом з прітанами вважався для афінян чи іноземців високою честю й пошануванням.
Коли знаєш, що робити,— вже легше. Було розподілено обов'язки, Демосфен вибрав собі найважче: разом з дев'ятьма послами й невеликим кінним загоном охорони того ж дня відправився до фівинців на переговори. У ті роки Афіни переживали тяжке фінансове становище, і воєнна міць їхня була надто ослаблена. Військова скарбниця спорожніла, державні прибутки різко впали — за що вже тут утримувати велику армію. А ще ж треба було платити винагороду суддям, членам і учасникам Народного Зібрання (зовсім недавно увели плату за відвідування Народного Зібрання). Дещо було у скарбниці феорікона, куди відраховувались так звані "гроші видовиськ". Вони йшли на роздачу під час свят і були формою державної допомоги, і сувора кара могла впасти на голову кожному, хто насмілився б виступити з пропозицією витратити кошти феорікона на якісь там інші потреби. Демосфен зважився і виступив з пропозицією віддати ті гроші на воєнні потреби. Але говорив про те обережно і натяками, не називаючи самої каси феорікона. Але демос не велів чіпати касу феорікона — навіть для відведення біди, що нависла над містом. І де взяти гроші—-того ніхто не знав. Шість тисяч громадян Афін були зобов'язані, крім інших податків, платити ще й військовий і особисто служити у війську. Закон до цього зобов'язував усіх, чий статок сягав 25 мін *: військову повинність такі громадяни відбували в загонах гоп літів — озброюватись мусили за власні кошти. А бідняків набирали у легко озброєну піхоту. Такі воїни — пельтасти — для захисту мали благенькі полотняні щити і билися за допомогою пращі, дротиків і списів. Пельтасти були рухливішими за гоплітів, але з гіршим військовим вишколом. Служба у війську була тяжкою навіть для заможного. На день воїнам видавали по два оболи ** (державні раби отримували по три оболи, ефеби — по чотири на день), а ціни високі. Двох ободів ледве вистачало, щоб не померти з голоду. Та й ті мізерні кошти видавалися нерегулярно, з перешкодами, і афінські стратеги, аби їхні воїни не повмирали з голоду, дивом діставали сякий-такий нужденний харч. Після закінчення воєнних дій плата взагалі припинялася, хоч дорога з поля бою і додому часом розтягувалася на довгі дні. А вдома охлялих захисників держави чекали такі ж охлялі з голоду сім'ї.
* Міна — грошова одиниця Давнього Сходу і античної Греції. 60 мін складали один талант — найбільшу грошову одиницю Давньої Греції. ** Обол — найменша грецька срібна чи мідна монета.
Коли Демосфен повернувся з Фів, успішно виконавши евоє завдання, Афінська держава вже закликала своїх чоловіків до зброї і нашвидкуруч зібрані загони почали виступати в напрямку Беотії. Збадьорені Демосфеном фівин-ці теж закликали своїх громадян, здатних носити зброю, виступити на захист свободи і незалежності. Невдовзі обг-єднана армія афінян та фівинців вирушила навстріч македонським військам, з якими вона мала здибатись десь неподалік міста Херонеї.
У складі нашвидкуруч зібраного війська на битву з північним варваром пішов і оратор Демосфен. Він чи не най-гарячіше закликав чоловіків до вступу в армію та захисту вітчизни, тож сам не міг стояти осторонь. Записавшись до війська одним з перших, став простим гоплітом. Перед відходом війська до Херонеї Демосфен всю ніч наводив удома лад, познищував деякі записки, віддав необхідні розпорядження, блукав кімнатами будинку (раб ходив за ним слідом із свічкою в руках), неуважно дивився на фрески, картини, гортав згортки рукописів і, зітхнувши, клав їх на місце. Раби, а їх у нього було п'ятеро, відчувши лихо, насторожено і злякано спостерігали за господарем... Вранці пан зібрав своїх рабів (ті, відчувши лихо, заголосили: "На кого ж ти нас покидаєш, добрий господарю?..") і довго мовчав, щось думаючи. А тоді зненацька запитав: