ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Павсаній
Незадовго до трагедії Клеопатра, чергова дружина Філіппа і нова цариця Македонії, народила дочку, яку врочисто було названо Європою.
"Поки що... дочку,— з жахом думала Олімпіада.— Вдруге може народити сина. А чому б і ні? Вона молода, у неї ще все попереду. Та й Філіпп здоровий як бик, такий ще не на один десяток дітей спроможний. Не бачити тоді моєму синові царського трону!"
ПІСЛЯ кількох тяжких та гнітючих ночей, коли Олімпіада не могла й на часинку склепити повіки, вона сказала собі: "Все. Вирішено. Щоб Александр, син мій, зберіг права на македонський престол і хоч коли-небудь став царем, треба, щоб Філіпп негайно помер. А з ним і всі його діти, і всі його дружини".
Сказала так собі твердо, спокійно, не злякавшись того, що надумала робити. Царевич Александр нічого не знав про те, що вирішила чинити мати-цариця. Хіба, може, здогадувався, але не втручався? Ні, ні, він таки не знав. Олімпіада все робила для того, щоб син нічого не знав і навіть нічого не підозрював. Царевич надто гордий, надто береже свою честь та гідність. Владу любить, владою марить, а сам і руки не захоче замарати і принизити себе участю в потаємній змові проти рідного батька теж не захоче. А світ просто із зневагою од нього відвернеться — сина-батько-вбивці. Ні, тут треба діяти без нього і поза його спиною. Александр вважає себе чесним воїном, що стає на герць з противником тільки відкрито і чесно. Син — гарячий і рвійний, сміливий і жорстокий, навіть не знає, що таке співчуття чи милосердя. Заради досягнення своєї мети переступить через будь-чиє життя. В запалі чи гніві може убити будь-кого, в тім числі й рідного батька. Але — відкрито. Лицем до лиця.-Нанести удар у спину царевич нездатний. Це — боягузтво, підлість. Син не з таких. То краще йому нічого не говорити і все зробити поза його спиною — так менший ризик і на випадок чого син уціліє. Олімпіада сама виконає свій святий материнський обов'язок допомогти синові стати царем. І ніякі діти ніякої Клео-патри і близько не посміють дійти до македонського трону.
Звичайно, Олімпіада ризикувала. Але іншого виходу не мала. Лють і бажання відомстити невірному чоловікові були такими всеохоплюючими, що вона не хотіла рахуватися навіть з ризиком, бодай і смертельно небезпечним. На випадок провалу Філіпп дістане її будь-де, а не тільки в Епірі. Та й епіряни, щоб не псувати стосунків з македонським царем, самі її видадуть. І все ж ризик — благородна справа. Хто не ризикує, той не виграє.
Непокоїв Олімпіаду і Павсаній, якого вона вибрала на роль виконавця своєї злої волі: а раптом після нападу на царя його схоплять живим, він все розповість і викаже тих, хто його на замах благословив і спрямував? Якщо Філіпп буде мертвим, це не так і страшно, бо тоді царем стане Александр, а він рідну матір любить над усе і порятує її. А раптом цар вціліє, його люди схоплять Павсанія живим і припечуть вогнем, вимагаючи правди? Для такого випадку Олімпіада тримала при собі маленьку пляшечку з отрутою.
Але сталося так, що краще й бажати не треба: і цар мертвий, і убивця його теж на тім світі. Жаль, звичайно, Павсанія, але... Так навіть краще, що обох їх — жертви і вбивці — вже немає, а син її, як вона й задумувала, став царем Македонії. І Олімпіада того ж дня, як до неї в Епір прилетіла ця звістка, зібрала своїх людей і хутчій — хутчій!— вирушила в Македонію.
Труп убивці Павсанія, увесь поколотий мечами та списами, прибили до хреста, але тепер це вже нічого не важило. Важливо було знайти і покарати його спільників. Це добре розумів Александр. Та спершу треба було, не гаючи ані дня, захопити верховну владу — доки цього не зробили родичі Філіппа.
Павсанія Александр знав. І навіть непогано, але особливої уваги на нього не звертав. Хоча... стривай... а що він, власне, тоді знав про Павсанія? Покійний цар Філіпп любив у цьому світі, який він так передчасно залишив, три речі: воювати, бенкетувати і любити жінок. Якщо цар не йшов на когось війною, якщо не штурмував чиєсь місто, то неодмінно влаштовував із своїми питними братами-гетай-рами гучні, велелюдні бенкети. Любив він тих, хто добре умів пити, хоч його, Філіппа, перепити ніхто не міг. І жінок він любив так, як ніхто їх не вмів любити. А ось мистецтвом Філіпп ніколи не цікавився — ні грецьким, ні чиїмось іншим. Проте охоче брав до свого двору еллінських акторів, співаків та інших служителів муз. І був до них і гостинним, і завжди щедрим. І хоч сам він ніколи не брав із собою на війну згортки папірусу з рядками Гомера, не брав участі в розігруванні п'єс, не декламував грецьких поетів, але митців не лише завжди охоче до себе 'запрошував, але й вимагав, щоб македонська молодь виховувалася на грецькій культурі і була глибоко освіченою. Тож з усіх областей Македонії цар збирав синів знаті на службу до свого двору. Оскільки вони прибували до царського двору здорові тілом, але геть дикими та некультурними, для них цар і створив спеціальну школу. Вихованців навчали грецькі митці, з ними цар часто спілкувався, цікавився, які успіхи у його знатних вихованців-гультяїв. їх він готував для своєї армії, але так вийшло, що командирами вони стали вже у війську його сина Александра, названого згодом Македонським. З усіх завойовницьких армій тих часів тільки в Александра, сина Філіппа із Пелли, званого ще Македонським, були такі освічені командири, котрі добре знали філософію, міфологію, літературу, географію, історію, ораторське мистецтво, театр. А втім, це не заважало їм захоплювати чужі землі й чинити жорстокості — завойовники є завойовники.
В школі царя Філіппа навчався і юнак Павсаній з Оре-стіди, син знатних батьків, в минулому князьків свого краю. Був Павсаній високим, струнким і вродливим, правильної тілобудови. А ще відзначався тямковитістю та непересічним розумом. Жодної поганої риси в його характері Александр не міг пригадати. Після навчання в школі Павсаній щось з рік прослужив у війську, а потім, як один із здібних і метких, був переведений у привілейований загін особистої охорони Філіппа.
Це був добрий початок, Павсаній міг далеко піти. Жив при дворі — молодий, вродливий, якийсь аж сліпучо-осяйний, розумний. Привернув увагу немолодої, набагато старшої цариці Олімпіади. І став охоронцем у її покоях, хоч йому й не довіряв Леонід, а він усім заправляв у палаці Олімпіади. Сама цариця теж не довіряла македонцям, але Павсанія чомусь не лише взяла до себе, а й вірила йому, чим дуже дивувала Леоніда. Він не вірив Павсанію. Але цариця сердилась і запевняла, що Павсаній хоч і македонець, але не такий, як усі македонці, а тому йому і можна, і треба вірити...