Айзек Азімов
Фах
Джордж Плейтен не міг приховати суму в голосі:
— Завтра перше травня. Олімпіада!
Джордж перевернувся на живіт і через спинку ліжка пильно глянув на товариша по кімнаті. Невже він не відчуває те саме? Невже думка про Олімпіаду не викликає у нього ніяких емоцій?
Джордж мав худорляве обличчя, його риси ще більше загострилися майже за півтора року, проведених у Інтернаті. І сам він був худорлявий, та в його синіх очах горів колишній невгамовний вогонь, а розпачливістю, з якою він уп’явся в ковдру, Джордж нагадував зацькованого звіра.
Товариш по кімнаті на мить залишив книгу і відрегулював яскравість світної стіни. Його звали Хейлі Омейні, він був нігерієць. Здавалося, його темно-брунатна шкіра й масивні риси обличчя створені для того, щоб виражати тільки спокій; згадка про Олімпіаду його не схвилювала.
— Я знаю, Джордже, — озвався він.
Джордж багато чим був зобов’язаний терпінню й доброті Хейлі, деколи він потребував їх, та навіть доброта й терпіння можуть стати кісткою в горлі. Хіба можна зараз сидіти, наче той ідол, вирізьблений з якогось темного дерева?
Джордж подумав, чи не стане він сам таким через десять років життя отут, і з обуренням відкинув цю думку.
— Здається, ти забув, що означає травень!
— Я добре пам’ятаю, що означає цей місяць, — відповів Хейлі. — Нічого не означає! То ти забув, а не я. Травень нічого не означає для тебе, Джорджа Плейтена… І для мене, Хейлі Омейні, — неголосно додав він.
— Тепер на Землю по нових спеціалістів злітаються космічні кораблі. До червня тисячі й тисячі їх із мільйонами чоловіків та жінок відлетять до інших світів — і все це нічого не важить? — запитав Джордж.
— Нічогісінько. Що ти від мене хочеш?
Беззвучно ворушачи губами, Омейні почав водити пальцем по рядках книжки: певно, йому трапилося важке місце.
Джордж мовчки стежив за ним. "До біса! — подумав він. — Закричи, заверещи! Хоча б на це ти здатний? Вдар мене, ну зроби що-небудь!"
Тільки б не лишатися на самоті зі своїм гнівом! Тільки б із кимось поділитися обуренням, вихлюпнути його, не відчувати самотності цього вмирання повільною смертю!
У ті перші тижні, коли навколишнє вбачалося йому тісною оболонкою, зітканою з якогось тьмяного світла та невиразних звуків, — тоді було краще. А потім з’явився Омейні, і товариство нігерійця повернуло його до життя, яке не варте було того.
Омейні! Він старий! Йому вже не менш як тридцять. "Невже я буду таким у тридцять? — подумав Джордж. — Невже стану таким через якихось дванадцять років?"
І від того що злякався неминучості, він закричав на Омейні:
— Кинь читати оту ідіотську книжку!
Омейні перегорнув сторінку, прочитав ще кілька слів і підвів голову з шапкою жорсткого волосся.
— Що?
— Яка користь від того читання?
Джордж рішуче наблизився до Омейні, презирливо хмикнув і зі словами "знову електроніка" вибив книжку з рук нігерійця.
Омейні неквапливо підвівся і підняв книгу. Без будь-якого роздратування він розгладив сторінку.
— Вважай, що я задовольняю свою цікавість, — сказав Хейлі. — Щось зрозумію сьогодні, а завтра, може, зрозумію трохи більше. Неабияка, та перемога.
— Перемога. Яка там перемога? Невже це все, що тобі потрібно від життя? До шістдесяти п’яти років набути чверть тих знань, що має дипломований інженер-електронник.
— А може, й до тридцяти п’яти.
— І кому ж ти будеш потрібен? Хто тебе візьме? Куди ти підеш?
— Нікому. Ніхто. Нікуди. Я залишуся тут і читатиму інші книжки.
— І цього тобі досить? Говори! Ти затяг мене на заняття. Ти примусив мене читати і заучувати. Навіщо? Це мене аж ніяк не влаштовує.
— А що гарного у тому, що ти відмовляєшся від задоволення?
— Я вирішив покінчити з цим фарсом. Я зроблю те, що збирався зробити з самого початку, ще до того, як ти приспав мене. Я примушу їх… примушу…
Омейні відклав книжку, а коли Джордж на півслові замовк, запитав:
— Примусиш?
— Примушу виправити несправедливість. Тут змова. Я доберуся до того Антонеллі й змушу його зізнатися, що він… він…
Омейні похитав головою.
— Кожний, хто потрапляє сюди, твердить, що сталася помилка. Я думав — той період у тебе минув.
— Не називай це періодом, — розлютився Джордж, — у моєму випадку справді припустилися помилки. Я ж казав тобі…
— Згоден, казав, але в глибині душі ти чудово розумієш, що ніякої помилки не сталося.
— Чи не тому таке коїться, що ніхто ніколи не признається? Невже ти гадаєш, що хтось з них добровільно визнає скою помилку?… Однак я змушу їх визнати.
У тому, що коїлося з Джорджем, був винен травень, місяць Олімпіади. Це він роз’ятрив колишню лють, і Джордж нічого не міг з собою вдіяти. Та й не хотів — адже йому загрожувала небезпека все забути.
— Я збирався стати програмістом обчислювальних машин, і я справді можу ним бути, хоч би що вони там казали, посилаючись на дослідження. — Джордж ударив кулаком по матрацу. — Вони не мають рації. І не можуть її мати.
— В аналізах помилок не буває.
— Виходить, бувають. Ти ж не сумніваєшся в моїх здібностях?
— Здібності тут ні до чого. Хіба тобі про це не казали? Чому ти ніяк не можеш утямити?
Джордж відсунувся від Хейлі, ліг на спину й похмуро втупивсь у стелю.
— А ким ти хотів стати, Хейлі?
— У мене не було певних планів. Мабуть, фах гідропоніста мене цілком улаштував би.
— Гадав, що зміг би?
— Я не був певен.
Раніше Джордж ніколи не розпитував Омейні про його життя. Диво, та й годі: в інших мешканців Інтернату, виявляється, теж були свої прагнення та сподівання. Ця думка здалася дивною. Чи ба, гідропоніст.
— А ти сподівався потрапити сюди?
— Ні, але я все одно тут.
— І це тебе влаштовує. Ти справді всім задоволений. Ти щасливий. Тобі все подобається. І тобі нікуди більше не хочеться.
Омейні непоспіхом підвівся і почав акуратно розбирати постіль.
— Джордже, ти невиправний. Мучиш себе, бо не хочеш визнавати очевидних фактів. Джордже, ти перебуваєш в закладі, що називається Інтернатом, але я ніколи ще не чув, щоб ти вимовляв його назву повністю. Тож зроби це зараз. Ну ж бо, Джордже, зроби! А потім лягай у ліжко й проспись.
Джордж скреготнув зубами і вищирився.
— Ні! — прохрипів він.
— Тоді це зроблю я, — сказав Омейні й, карбуючи кожен склад, вимовив назву повністю.