Мефістофель
А як би ми на неї ще дивились?
Тут головне, що ми їй прислужились.
Чорти — народ, на все велике здібний,
їм скрізь давай розгардіяш подібний.
Але невже на обширі земному
Ти не знайшов принадності ні в чому?
Відкрили ж бо тобі оці висоти
"Земні царства і їхні всі пишноти". (Матв. 4)[105]
Але тебе нелегко вдовольнить,
Либонь, тобі нічого й не кортить?
Фауст
О, маю я велику мрію!
Вгадай, яку.
Мефістофель
Та це я вмію.
Побудувать собі столицю,
Міщанам клітку-годівницю;
Тісні в ній вулички й домки,
Базар, капуста, буряки,
Різниці й ятки, сало й м'ясо,
Де мухи в'ються роєм ласо,
І скрізь по городу всі дні
Багато смороду й крутні.
Там площі й вулиці широкі,
Будинки пишні та високі,
А там, де брама запада, —
За слободою слобода…
Поглянуть любо: скрізь коляси,
І пішоходи, й тарантаси,
Гармидер, галас, метушня,
Кишать людці, як комашня;
А ти покажешся між ними,
І натовп криками гучними
Тебе захоплено віта.
Фауст
Е, ні, то витівка пуста!
Годуй народ, учи, виховуй,
Держи його в теплі, в добрі,
На дяку все ж не розраховуй;
Ледь що — бунтар на бунтарі.
Мефістофель
А потім би, препишний і розкішний,
Побудував собі дворець потішний;
Серед полів, лугів, горбів
Я б сад небачений розбив,
А в ньому бархатні альтани,
Прехитро вряджені фонтани,
Алеї тіняві прямі
І гроти в лагідній півтьмі.
Між скель криштальні водоспади,
Перлисто-піняві каскади…
У затишку там не один домок
Ховав би найпрекрасніших жінок;
Я б насолоджувався грою
То із одною, то з другою,
Не знаю, як кому — мені
Жінки любіш у множині.
Фауст
Модерна гидь, Сарданапале!
Мефістофель
Та хто ж їх може осягти,
Твої величні ідеали?
Чи не на місяць часом ти
Тепер скеруєш літ зухвалий?
Фауст
Ізнов не те! І на землі
Для діл великих місця стане,
Звершиться диво несказанне;
Чи в мене сили замалі?
Мефістофель
То слави ти бажаєш нині…
Недарма був при героїні!
Фауст
Я влади прагну, володінь.
Діла — це суть, а слава — тінь.
Мефістофель
І все ж — де візьмуться піїти
Твої діла вікам явити
І дуром в інших дур живити.
Фауст
Де знать тобі, ницак лихий,
Чого бажає дух людський?
Не зрозуміть тобі ні в вік,
До чого прагне чоловік.
Мефістофель
Гаразд, як хочеш, так і буде!
Одкрий мені свої причуди!
Фауст
Дивився я на море неозоре,
Що ненастанним виром вирувало,
Розгойдувало круто хвилі-гори
І плоский берег рвійно штурмувало.
Тоді мене досада узяла,
Бо вільний дух, що цінить всі права,
Обурюється щиро проти зла,
Не терплячи сваволі торжества.
Гадав я перш — то просто гра випадку;
Дивлюсь — вода назуспіт геть пішла,
Покинувши все те, що здобула;
А прийде час, то почина з початку.
Мефістофель
(до глядачів)
Подумаєш — велика новина!
Наш брат це сотні тисяч років зна.
Фауст
(провадить запально далі)
Отак вода, безплідна, як безвіддя,
На береги поширює непліддя,
Здіймає хвилю раз у раз страшну
Й затоплює пустельну мілину;
Пограються вали ті шаленисті
І йдуть назад без жодної користі.
До розпачу доводить розум мій
Безцільна сила яросних стихій…
І рветься вже туди мій дух крилатий:
От з чим боротись, от що подолати!
І це можливо! Хай хоч як буя
Свавільна й дика водна течія,
А є й на неї греблі та загати:
Найменший горбик мусить оббігати,
В найменшу ямку мусить уступать…
Отож і став я думать і гадать,
Як осягти рідкої насолоди,
Як одвести від узбережжя води,
Як побороти непокірний вир
І звузити вологи тої шир.
Обміркував я зріло це завдання,
Ти ж поможи здійснить моє жадання.
Праворуч, позаду глядачів, здалека чути звуки барабанів і військової музики.
Мефістофель
Це річ легка! Ти чуєш, що за гам?
Фауст
Ізнов війна! Це прикро мудрецям.
Мефістофель
Війна чи мир — розумним треба бути
І все собі на вжиток повернути.
Хто скористав нагоду — той і прав;
Сприяє доля — Фаусте, не проґав!
Фауст
Ти загадки мудровані облиш,
Висловлюйся простіше і ясніш.
Мефістофель
Дізнався я, як був іще в дорозі,
Що добрий цісар нині у тривозі…
Його колись удвох ми веселили,
Йому скарбів облудних уділили,
І він гадав — його ввесь світ.
Він трон обняв за юних літ
І з того виснував фальшиво,
Що нібито цілком можливо
Великим царством правувать
І водночас розкошувать.
Фауст
Яка помилка! Хто тримає владу,
її саму хай має за відраду,
Хай у собі високий дух плека,
Що не збагне ані душа людська;
Наближчим тільки задум свій з'ясує, —
Звершилося, і цілий світ дивує.
Так буде він найвищий над всіма,
Розкошування ж гідність одніма.
Мефістофель
Розкошував незгірше цісар наш!
А в царстві тут постав розгардіяш;
Старе й мале бунтує; свари, чвари,
Гризня, різня, грабунки і пожари,
Міста повстали на міста,
А на дворянство чернь проста,
В мирян з попами ворожнеча,
Усюди розбрат, колотнеча,
Розбій, убивство, бешкет у церквах,
Купці й мандрівці гинуть по шляхах.
Усяке тут за зброю узялося,
Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.
Фауст
Ішлось, кульгало, падало, вставало,
Аж поки врешті покотом упало.
Мефістофель
Нікого перше не вражав цей стан,
Бо кожен думав: сам собі я пан.
Найменші й ті поводились зухвало,
І от найкращим тут терпцю не стало.
Розумні встали й кажуть: "Де та власть,
Що нам життя спокійне, мирне дасть?"
Не може цісар чи не хоче того,
То оберімо іншого якого,
Нехай сваволю усмирить
І буде нами володіть,
Спокою гледючи святого!