То конюх дід Кадикало винен в усьому.
Якось на Перше травня співали біля школи пісень. Дорослі під керівництвом учительки Ольги Маркіянівни. А дітлашня собі окремо, без усякого керівництва. Сиділи на спортмайданчику і, перекрикуючи одне одного, виводили: "Любовь кольцо, а у кольца начала нет и нет конца…" — таку собі непедагогічну для їхнього віку пісню (користувалися тим, що Ольга Маркіянівпа за дорослими співами їхніх пісень не чує). Підійшов дід Кадикало. Стояв, слухав-слухав, а тоді каже:
— Ну й голос у тебе, Федько! Мов єрихонська труба. Бути тобі, брат, солістом. Як Йосип Кобзон або Лев Лещенко. Гроші лопатою загрібатимеш. Колись на "Волзі" повз мене проїдеш і не зупинишся…
Сказав дід, хмикнув у вуса і пішов собі пити пиво.
А слова його лишилися у Федьковій голові.
На другий день по телевізору передавали естрадний концерт. І виступав Лев Лещенко. І так же ж виспівував, так виспівував, і такий же ж він був гарний, що старша Федькова сестра дев'ятикласниця Оксана тільки зітхала, дивлячись на нього закоханими очима.
І Федькові подумалося: "А що?.. Мабуть, непогано бути солістом. Стій собі на естраді і тільки рота роззявляй. Ні тобі алгебри, ні тригонометрії для цього не треба… І Галька з п'ятого "Б" попозітхає тоді — не задиратиме носа…"
Коли концерт закінчився, і Оксана пішла гуляти, і в хаті нікого не було, Федько підійшов до дзеркала, прокашлявся і, стараючись наслідувати манеру співу Льва Лещенка, затягнув:
Летять, ніби чайки, всі дні і ночі
В синю даль, в синю даль…
А серце мені шепоче:
"Кинь печаль, кинь печаль…"
Йому щиро здалося, що співав він не гірше за Лещенка. В усякому разі сам собі він дуже сподобався. І така раптова радість підхопила його на крила, що в животі залоскотало, і він засміявся. Життя враз уявилося веселим святковим карнавалом. I вже бачилося Федькові, як виходить він на сцену у розкльошених білих штанях і мережаній шовковій сорочці. З довгими, аж до плечей, кучерями. В руках мікрофон. А диктор оголошує: "Лауреат міжнародного конкурсу Федір Таратута!.." І зал вибухає оплесками… А в першому ряду сидить учителька Ольга Маркіянівна і розчулено витирає очі й згоряє від сорому, що колись насмілювалася ставити йому двійки з такої непотрібної співакові алгебри… І хтось із залу кидає йому під ноги букет червоних троянд. Ну, звичайно ж, це Галька з п'ятого "Б" класу. Он вона ховається за спинами…
Ех-х-х!.. Як прекрасно живеться на світі співакам-солістам!..
Найвірніший шлях до сцени, звичайно, консерваторія. Але у консерваторію п'ятикласників не беруть. А чекати, поки закінчиш ту школу, — дуже довго.
Лишається одне — самодіяльність. Скільки видатних співаків прийшло з самодіяльності — і Сергій Лемєшев, і Євгенія Мірошниченко…
Але самому пробиватися через самодіяльність якось воно не… не той.
Ансамбль!.. От що треба!
Гуртом завжди легше. І не так страшно.
Федька охопила рішучість…
Олесь, Сашуня, Карпо і Люсик чекали його, щоб іти в стайню — піонери їхнього загону взяли шефство над кіньми.
— Хлопці! — підбігаючи, вигукнув Федько. — У мене ідея!
— Яка? — спитав Олесь.
— Геніальна!.. Ми організовуємо ансамбль!
— Що? — перезирнулися Карпо й Сашуня.
— Який? — здивовано наморщив лоба Люсик.
— Ансамбль пісні. На зразок грузинського "Ореро", білоруських "Піснярів" абощо.
— Тю! — Карпо й Сашуня знову перезирнулися.
— Так це ж треба бути музикантами, грати на різних інструментах, — сказав Олесь.
— А ми ж тільки на пузі вміємо, — хихикнув Люсик і забарабанив себе по животу.
— Слабаки! Навчимося! — незворушно промовив Федько. — А поки що можна й без інструментів. Як наш український "Явір". Головне — співати!
— Так ми ж і співати не… — почав Олесь, та Федько його перебив:
— Мовчи! За всіх не розписуйся! Співатиму я. А ви будете підхоплювати. Ану гайда у ліс на тренування… тобто репетицію.
— А як же коні? — перезирнулися Карпо й Сашуня.
— Обійдуться. Без нас жили й далі проживуть.
— Та ну… — почав Олесь, та Федько знову його перебив:
— Цить! По шиї хочеш? Розбалакався! Ану гайда!
І хлопці слухняно гайнули за Федьком.
Федько був у них верховода. Він найдужчий у класі і може однією лівою побороти будь-кого.
По дорозі до лісу Федько малював хлопцям захоплюючі картини майбутнього життя ансамблю:
— На гастролі поїдемо. По Україні. Потім по республіках. А тоді й за кордон…
Недовірливі спершу хлопці потроху запалювалися ідеєю.
— А що? Самодіяльні ансамблі теж їздять. Я знаю, — підхопив Люсик.
— Навіть шкільні! У мене двоюрідна сестра з шкільним хором їздила у Таллін, — докинув Сашуня.
— Ага, — підтвердив Карпо.
— От побачите, як ми утнемо, от побачите!.. На пластинку запишемось. На магнітофон! — вигукував Федько, вже ніжно обіймаючи за плечі Олеся, який ще хмурився (він був самолюбний і важче, ніж інші хлопці, переносив командирськой тон Федька).
Резонанс у лісі був прекрасний — як у концертному залі. Височенні щоглові сосни стояли немов колони, і це ще більше підсилювало враження концертного залу.
І, може, через той резонанс перша репетиція всім сподобалася.
Федько гучно заспівував, хлопці дружно підхоплювали, і пісня злітала над соснами аж до хмар. Все лісове птаство замовкло і тільки з трепетом слухало.
Поверталися з лісу збуджені і веселі.
Ансамбль вирішили назвати "Орбіта" (сучасно і оригінально).
… Кобила Муська на естраді виступати не збиралася. Вона була звичайна собі кобила, руда, з білою лисиною і сонними кобилячими очима. Немолода й похнюплена. Де їй було розуміти Федька, свого шефа!..
А він, після того, як вирішив стати солістом, кобилу Муську просто зненавидів. Шкребти, чистити кобилу, прибирати після неї кінські яблука тепер здавалося йому вкрай образливим для його високого покликання.
— У-у, шкапа! Щоб тебе грім убив! — зціпивши зуби, шипів він, пораючись біля неї. — Ану поверни! Ану! — і він із злістю копав її ногою. Кобила тільки пересмикувала шкірою і позирала на нього сонним оком.
Репетиції ансамблю "Орбіта" тривали. Правда, одностайного захоплення, як під час першої репетиції, вже не було. Треба вам сказати, що голос у Федька справді був гучний.
Але, чесно кажучи, досить противний. Бо не було у Федька ні слуху доладущого, ні так званої музикальності. І Федько не стільки співав, скільки, вибачте, кричав, горлопанив. А хлопців між тим весь час поправляв і командував: