............................................................
Нащо ви темних піддурили і сліпих?
Нащо ви брата проти брата підняли?
Як бачимо, національна революція на Україні — то робота самої тільки буржуазії, яка самим лиш ошуканством підняла під свої прапори "темних і сліпих"1.
Відомо, що подібні рядки можна віднайти і в О. Олеся, але його критика еміграції більш етично виправдана. Зрештою, Олесь, що пройшов на еміграцію разом з усією "буржуазією" (чому буржуазією? хіба Тичині не було відомо, що серед емігрантів чимало було "ошуканих"?), мав на таку критику значно більше морального права, аніж Тичина, учорашній співець національного зрушення. Горе переможеним, вони ніколи не мають рації:
Надійтеся... П'яніть себе в своїй брехні,
ми пійдемо вперед — історія не жде.
Народи, встаньте — зайнялись новії дні,
Інтер-Республіка, Республіка іде!
До речі, ідеї світової революції, заради яких Тичина так квапливо відмовився від "рідного свого болота", скоро виявилися фікцією. Але в цьому разі такої ж гострої реакції на нове своє ошуканство вже не було. Так само виявилось фікцією сподівання поета на великий духовний ренесанс "космічної революції":
Вставай, хто серцем кучерявий!
Нова республіко, гряди!
Хлюпни нам, море, свіжі лави!
О земле, велетнів роди!
То байдуже: Тичина як поет поступово "одержавнюється", стаючи кабінетним пророком і кабінетним агітатором, контактуючи із народом на віддалі:
Дивись, дивись: нема поради,
нема тепер шляху до мас.
Цвіли колись твої декади,
поки ти жалко не погас.
Все правда: за свою політичну непомильність поет мусив платити талантом: його поетична стихія входила в добре відредаговані (нехай навіть і самовідредаговані) береги. Нарешті, за ідейну непомильність треба було платити життєвою правдою. Але перед образом великого майбутнього самоцензурування це здавалося такою дрібною прикрістю, що на неї можна було і не зважати.
Декади поетові минали, а з ними танули рожевуваті серпанки "Соняшних кларнетів". У складний час 1920-21 рр. Тичина став у віршах обережно мислити, обдумуючи своє поетичне обличчя, і воно, втративши природність виразу, затвердло і скам'яніло. До всього, починавши логічно мислити, Тичина ставав пересічним і малоцікавим.
Це і засвідчив поетичний цикл "В космічному оркестрі" — наївна спроба сягнути найвищих емпіреїв "Соняшних кларнетів", тільки на новому, умоглядному рівні і в нових умовах.
Поет виявився недостатньо закоріненим у своїй вірі і в своєму життєвому призначенні. Через це він став метатись із одного кутка в інший, не знаходячи ні там, ні там справжнього задоволення: територія поетового існування була значно вужчою за безмежну відстань цих "противокутів". Думаю, що його вірші національної тематики (бодай деякі з них) були одним із цих кутів, фактами переступання поетом меж території своєї особистості, його політично правильні вірші — фактами такого ж переступання через самого себе, тільки в протилежний бік. Утриматись у собі самому Тичина зумів тільки в першій половині збірки "Соняшні кларнети", в тій, яка була непідвладна законам гравітації. Потім почався шторм: кількаразове переглядання свого світогляду не тільки не наближувало Тичину до своєї "властивої статі", а кожного разу віддаляло його від себе, посилюючи в душі гостре відчуття незадоволення самим собою і своїм минулим, потребу ще раз повернутися до старого, переписати своє минуле знову, "уточнити" себе заднім числом, висловити те, що раніше не було висловлене з належною чіткістю і конечністю. А звичка до постійного самопереглядання уможливила всі пізніші маніпуляції над його творчістю.
* * *
"У Тичини худі й нервові руки. Розмовляючи, він опускає вії, несподівано зводить їх і дивиться перед себе тьмяними чоловічками, уводночас шляхетними й іронічними",— так писав у 1924 році один з перших російських перекладачів Тичини О. Гатов. При цьому згадуються Тичинові рядки із збірки "Вітер з України":
Не мрію, ні, повіки я розмружив —
іронія і гордість на лиці,
іронія...
Збірка "Вітер з України" вийшла в світ 1924 року, об'єднавши в собі вірші, писані протягом шести років (1918-24). Ця збірка засвідчила, що криза, почата кілька років тому, ще не минула (згадуваний уже О. Гатов писав навпаки: ця збірка завершила внутрішню поетову кризу). І годі було побачити, який може бути з цієї кризи вихід.
У збірці пишно представлена лірика, де поет утверджує себе на позиціях марксистського розуміння історії ("Кожум'яка", "Фауст", "Повстанці"), в дуже-дуже своєрідний спосіб, шукаючи виходу із етичних суперечностей нової доби:
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба звірина! —
Лиш так оновиться людина
і вся матерія життя.
Проте ця тема, видно, не дає поетові спокою і тому варіюється: "Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав! Бо подавив свого й чужого люду без ліку... Дивлюсь тепер на кров, на корчі тіла, на руїни. Заплакати? Себе убить? — Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! — О ні!.. Пійду життя творить нове — хоч би й по трупах — сам! Так мусить буть". Або ж: "Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!" Цей новий світ уже має в Тичині вірного сподівальника, повного почуття обов'язку перед майбутнім. І це почуття обов'язку поет передає по-тичинівськи граціозно:
І тільки вгорі годинник горить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.
...................................................................
Ген ярами і злидні і тиф. За кущами кущі...
Хто це під вітриною божевільне скиглить на дощі? —
Обов'язок висить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.
Почуття наближуваного майбутнього ступає в поетові сліди: великоднього дня йдучи Кузнечною вулицею, поет спостерігає ледаче тривання свята ("ще розговляються, ще тиша, така на всьому лінь!"). І тут ударяє камертон обов'язку:
Чого ж я чую шум?
Чому в мені бадьорість?
Який там флот
з незавойованих висот
шалену розвиває скорість?
І звідки дзвін?
І звідки в грудях спочуття безкрає?
не Воскресіння, не Різдво —
нове новітнє торжество
шумить і наближає.
І як наблизиться, впаде —