— Слухай,— сказав раптом сусід,— та це ж гарно, це чудово! Розумієш, я, власне, якраз і прийшов до твого батька, аби запитати, чи не можна тобі до мене... власне, зі мною — така справа, мене за Діда Мороза просять прийти одні друзі, ти б не подався — за міхоношу? Я хотів попросити батька чи матері, щоб тебе пустили, а ти ж хлопець дорослий, коли можеш сам Новий рік стрічати, то й сам вирішуй, чи підеш зі мною.
Юраськові дивною здалася та несподівана пропозиція, сусід перше ніби зовсім в іншій справі прийшов — невже він вигадав це все от зараз? Хлопець спідлоба приглядався до того напівзнайомого чоловіка, було в нього обвітрене, ніби засмагле обличчя, і на тому засмаглому обличчі дуже яскравими здавалися ясно-сині, як бував лише в дітей, очі. З тими очима не в'язалися ані сувора лінія уст, ані сивувате волосся, але чомусь якраз через ту несподіваність рис обличчя виглядало особливо цікавим, йому пасувало б не Діда Мороза убрання, а, приміром, одяг шкіпера, Юрасько міг уявити його лише при якійсь важкій роботі — але не Дідом Морозом.
— Чого ти так довго думаєш? — запитав сусід.— То справа легка — міх носити за старим Дідом Морозом, от побачиш!
— Добре! — майже несподівано для себе погодився Юрасько. Йому захотілось полишити цю тишу, цю кімнату з урочистим столом і позбутися згадки про зебру, з її .сумними сизуватими очима, на ялинці раптом весело й роз'яснено заблискотіли іграшки. Юрасько кинувся за шапкою і черевиками, сусід дивився, як хлопець поспіхом збирається, і вони вийшли разом, і в останню мить Юрасько надумався:
— Заждіть хвилинку, там у мене цукерок повно, давайте в міх покладемо — добре?
— Гарно, дуже навіть гарно,— втішено сказав сусід, ніби Юрасько хтозна яке диво йому запропонував.— От лиш... одним словом, йди помаленьку вниз, я піду візьму міх та ще дещо — й наздожену тебе. Йди!
Сусід бистрими кроками піднявся сходами вгору, коли він розчиняв двері, Юраськові почулося чиєсь "нарешті", музика і ще голоси людей — веселі й голосні — і знову сумнів увібрався, вмостився в думці, ану ж той чоловік просто пожалів його, як він — смугасту зебру? Але сусід уже виходив на вулицю, біла заметіль упала на нього, як за хвилю перед тим на хлопця, і не треба було вбиратися Дідом Морозом, бо сніг ліпився одразу до вбрання, осідав на бровах, світ був білий, ясний, ніби ніч піднялася кудись угору, над дахи, полишивши снігові вулиці і людей.
Шурхотіли, пирхотіли в снігу машини, у сквері, вгорнена білим, як решта світу, намагалася випростати хоча б одну зелену лапу ялинка, прибрана величезними кольоровими вогнями ламп, гурт дівчат і хлопців при ній обривав тишу, одна дівчина умостилась на дитячій гойдалці і пробувала зрушити її з місця, розгойдати щосили, на дівчину кидали снігом, а вона не могла відбиватись і намагалася щосили розгойдати ліниву гойдалку.
Вони йшли через сквер.
— Ти — Юрко, правда? Мене звуть Остап Дмитрович,— сказав сусід.
Юркові було весело, він уже не розмірковував, чому так сталося, що от він опинився на вулиці і йде за незнайомим майже чоловіком не знати куди, на плечі в нього торбина з подарунками — не знати також, кому призначені ті подарунки, а довкола голубувато-срібний сніг і годинники, великі й круглі, геть-чисто заліплені снігом, і не знати також, котра година, не знати, коли та межа поміж тим, що було, і тим, що буде.
— Ви на півночі працювали? — зважився запитати хлопець.
— Так, на півночі. Я синоптик,— сказав Остап Дмитрович.— Мій дід був синоптиком, і прадід, кажуть, також, от і я вирішив не порушувати традицію,— засміявся Остап Дмитрович,— Ти, Юрку, не втомився міха нести?
— Ні,— мимохідь відповів хлопець, зацікавлений іншим: — Як прадід ваш міг бути синоптиком? Він же такого слова навіть не знав, не мав ніяких приладів.
— Слова не знав, звичайно, але погоду також і перше доводилося передбачати. Погоду знати людям треба було наперед, відколи перше зерно засіяли і перший корабель у море вийшов... В Індії ще в третьому столітті до нашої ери з допомогою спеціальних приладів визначали кількість опалої вологи, аби знати, який буде врожай. А в стародавніх Афінах стояла "Вежа вітрів". До неї був прикріплений флюгер-тритон, він скіпетром показував напрям вітру, і мореплавці вирішували, виходити в море чи ні... А прадід мій за хитрими прикметами погоду визначав. Ото підлетить до домівки зграйка синичок, галасують, попискують — буде мороз. Галки зграєю зберуться, кричать — відлига буде, бо галки тепла, мовляв, накричали. Таке-то... Хочеш, я тобі колись не одне оповім і про галок, і про метеорологію, а зараз нам треба зайти он у ту браму, там живе мій юний друг, ми його порадуємо, мабуть...
Юрасько витягнув з мішка дарунки, а Дід Мороз, не обтрушуючи снігу з шапки, сипав зерном під порогом — на щастя, на новий рік, господарі просили до хати, малий хлопчак брав дарунки і здавалось, що справді не може розпізнати — чи то дядько Остап, чи справжнісінький Дід Мороз.
— Далі мусимо йти, нам засиджуватись ніколи, до дванадцятої усе місто оббігти треба,— басовито пояснював Дід Мороз, Юрасько думав собі, як би то було, аби до весни не обмітали порога од пшениці і якби вона проросла на самому порозі ранньою весною, коли галки тепла накличуть...
Вони заходили ще тричі до якихось малих дітлахів, а торба не спорожніла, бо за роботу клали туди горіхи, мандарини й цукерки, усі дарунки перемішалися, не знати було вже, де чиє,— і тоді Остап Дмитрович трохи винувато, як це часто чомусь трапляється з дорослими, сказав:
— Юрку, а тепер — гайда додому, бо така, бач, справа... Я о дванадцятій обіцяв бути на місці, там теж без Діда Мороза ніяк не бажають обходитись. Так що — ходімо, бо я без міхоноші — ні туди і ні сюди.
— Ну, ясно, ходімо,— засміявся Юрко, і було йому тепло й добре, він ані трохи не змерз від довгої прогулянки і не втомився ані трохи, і тепер він уже знав напевно, що то задля нього вигадав цю гру Остап Дмитрович, але не було в тім нічого образливого, було страшенно весело й гарно, Остапу Дмитровичу самому хотілося йти засніженими вулицями і висівати на порозі жито-пшеницю на щастя та на новий рік, і казати — "добрий вечір, господарю".