Він зупинився недалеко дверей, не знаючи, чи йти далі, чи ні. В тій хвилі з-за червоного бюра встав високий пан з острими та виразними рисами лиця, з носом довгим і острим, як гуцульський топорець, з бакенбардами і виголеною серед них бородою і звільна наблизився до нього. Сей пан міряв його уважно проникливими, не то сердитими, не то згірдними, очима.
— Слухай, Калинович,— промовив нараз високий пан різким, трохи носовим і дуже неприємним голосом,— що ти собі думаєш? Ти з роду русин, був на польських барикадах, кваліфікації не маєш і подаєшся на цісарську посаду до намісництва. По-якому се?
Що досі в Калиновича подирав мороз за плечима, а тепер було йому так, немовби хтось обілляв його окропом. От тобі на! Діждався посади, нічого сказати. Намісник знає про його пригоду з барикадою! Значить замість посади попруть на старі літа в рекрути, як многих інших барикадних героїв. У нього дух заперло. Він стояв німий, блідий і трясся всім тілом.
— Ну, що не відповідаєш на моє питання? — настоював намісник, не зводячи з нього допитливих очей, і очевидно, любуючися його смертельною тривогою.
— Екс... екс... екс...— пролепотів Калинович, але не міг вимовити навіть першого слова.
— Ну, що? Говори сміло! — заохотив його намісник, трохи зм’якшуючи голос.
— Ексцеленціє... я... я... власне... хотів...— вигикував, мов викидав із себе поодинокі слова бідолашний Калинович.
— Ну, що ти хотів?
— Хотів... власне... сьогодні... відібрати своє подання.
— А то чому?
— Бо розміркував... що я... куди мені... до політичної служби...
— А чому ти не розміркував того вперед, заким вносив подання?
— Екс... екс... ексцеленціє... я... я...
Він завагався. Чи згадувати про графиню? Щось немов долонею затикало йому уста. Якась вроджена гордість наложила пута на його язик. Ні!
— Я... я був дурний,— вицідив він.
— Бачу й сам, що ти дурний. Навіть тепер не вмієш вибрехатися. Ну, скажи, нащо мені такого урядника? Де я його подію?
— Ексцеленціє... я не маю претензії на високу посаду... я на найменшій готов щиро й чесно...— осмілився промовити Калинович, у якого лагідніший тон намісника знов збудив деяку надію. Та бідолаха знов не в ті двері попався.
— Слухай, Калинович,— перервав йому намісник остро, морщачи брови,— не говори мені про свою щирість і чесність. Се твої особисті прикмети, до яких мені нема ніякого діла. Для мене головна річ служба. Будеш нечесний у службі — підеш до криміналу. Будеш нещирий у службі — нажену тебе. Про се нема що й говорити. А мені поперед усього треба людей розумних, енергійних, смілих, кованих на всі чотири ноги, розумієш? Таких, щоб уміли зручно сповняти мої накази і навіть те, чого я їм не наказав. Щоб уміли відгадати мою волю, мою інтенцію. Щоб уміли робити моїм іменем, не наражаючи мене на одвічальність... робити урядово і ховати кінці в воду... щоб уміли в данім разі змовчати, а коли треба, то й потерпіти там, де через се можна відвернути одвічальність від мене. Розумієш? Я потребую таких урядників, щоб були в моїх руках без душі, без волі, без сумління, а проте все мали голову на карку. Розумієш, Калинович?
— Одно розумію, ексцеленціє, що я на такого урядника нездатний,— мовив Калинович.
— Так, маніпула маніпулою й буде, — згірдно буркнув намісник і зробив такий жест, немов хотів відвернутися. Калинович поклонився, щоб іти геть, уважаючи аудієнцію скінченою. Та нараз намісник знов обернувся до нього, немов нагло пригадав собі щось.
— А слухай, Калинович, скажи мені, як то ти бився на барикаді?
— Ексцеленціє, я не бився.
— Не бився? А як же ти вирятував ту панну... як її... Валігурську з розвалин барикади?
— Ексцеленціє, я... я... нехотячи.
Ані один мускул не дрогнув у кам’янім, мов сокира наостренім, лиці намісника, тільки блиск очей зраджував, що він сміявся в душі.
— І що ти зробив тій панні, що вона відтоді плаче і жалується на тебе?
У Калиновича знов мороз подер за плечима.
— Екс... екс... ексцеленціє, я нічого не знаю. Я переніс її зомлілу на руках...
— Еге, переніс на руках! Добре переніс! Тепер дівчина нещаслива, плаче на тебе. Зараз мені йди й заспокій її. А як будеш мати від неї посвідчення, що вона не має до тебе ніякої претензії, тоді приходь сюди по резолюцію. Інакше й бачити тебе не хочу.
Мов п’яний вийшов Калинович із намісництва. Що за нова халепа наскочила на нього? Чого хоче та панна? Що йому робити? Не думаючи, не тямлячи, як і куди, він якось поневолі опинився на Трибунальській і подзвонив до відомої брами. Ян, не кажучи ані слова, попровадив його до графині. Гикаючись і плутаючися, Калинович оповів їй, чого жадає від нього намісник.
— А ви справді знайшлися негарно, не по-кавалерськи, — остро й холодно мовила до нього графиня. — Ви ж від першого разу могли побачити, що панна Емілія не байдужа до вас, а проте стілький час не навідувалися, зовсім забули про неї. Бідна дівчина, скілько вона наплакалася!
— Вельможна пані графине! — крикнув переляканий Калинович. — Клянуся сумлінням, що я нічогісінько не завважив. Та й де ж би я смів!.. Я чоловік без становища, без роду... вже майже сороклітній... а панна Емілія...
— А от бачите! Прошу, входіть ближче!
Графиня повела Калиновича до салону, де за фортеп’яном сиділа Мільця, хоч і не грала.
— Мільцю! — мовила графиня. — Представ собі, твій пан кавалер нічого й не догадувався!
— Панно Еміліє,— мовив Калинович, наближаючися та цілуючи її руку,— вибачайте моїй сліпоті. Але такого щастя я ніколи не міг надіятися... не смів би...
— Ну-ну, не треба бути знов таким несмілим,— мовила всміхаючися графиня.
— Вельможна пані графине! — мовив Калинович, не випускаючи руки панни Мільці. — В отсій радісній хвилі не відмовте бути нам, сиротам, за матір!
І вони обоє впали перед нею на коліна.
— Боже вас благослови! — набожно промовила графиня, кладучи їм руки на голови.
Не минуло й півгодини, як Калинович знов вертав до намісництва, сим разом уже направду п’яний — п’яний не лише двома келишками вина, випитими у графині з нагоди своїх заручин, але головно п’яний щастям, що так несподівано впало на нього. Він мав при собі лист від графині, який і вручив намісникові.