Йдуть — і бояться йти в чужому селі.
— Добрий вечір,— вітається подорожня з Юстиною і зупиняється.
— Дай боже здоров'я,— відказує сусідка.
— З залізниці ми, з поїзда,— каже подорожня.— Йдемо у Петрівку. А чи ще далеко до Петрівки?.. Ідемо з Кубані до своїх.
— Отак через поле,— рукою веде Юстина,— і вже Петрівка.
— А чого це у селі так тихо? Ні людей не чути, ні собак.
— Бо тихо, дочко, ой тихо... А ти не знаєш, чом тихо?.. Що в наших краях?
— Не знаю, бо з поїзда.
— й проти ночі — на Петрівку? Та ще з малою дитиною? Страшно тепер у полі та в лісі що вдень, що вночі. Не ходи, побійся.
— І справді, страшно, як подивлюся кругом.
— Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не йди з дитиною проти ночі у Петрівку, а переночуйте в мене, підете завтра зранку... Світ не без добрих людей, а лихих тепер більше.
І пізня подорожня звертає до Юстини.
Павло Музика витягує воду з криниці, поволеньки несе відро — і в хаті розказує все те, що бачив. Як зі станції, з поїзда йшла жінка з дитиною, з вузлом, а той же вузол не порожній, якісь харчі та якесь добро в ньому. Аж із Кубані добивається до своїх у Петрівку. Либонь, не відає, що тут у них коїться, інакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубані такого нема?
— Довірилася Юстині...
— Бо чужа, того й довірилася.
— Треба ждати лиха.
Й тепер як не одне, то друге, то третє з Музик вискакує надвір та прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника в сусідчиному вікні. Жевріє вогник-бликунець на кзинчику печі, немов крапля крові. И так тихо, що, здається, якби хтось озвався за полями в далекій Петрівці, то тут би почули — й злякалися.
Місяць — козацький оселедець — уже височенько підбився вгорі, коли Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподівано: вийшла та петровецька жінка з сіней надвір, помиї хлюпнула з дерев'яних ночов, либонь, дитину купала з дороги.
— Молодице! — кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках.
— Підійдіть-но сюди, не бійтеся,— з садка голос, а чоловіка не видно.
Вона ж ані руш, закапцаніла.
— Добра вам хочу, підійдіть-но сюди, скажу вам за Юстину, в якої ви ото стали на нічліг.
А що жінка як остовпіла, то Павло Музика сам ступив поміж вишень.
— Бійтесь Юстини, тікайте від неї, бо то страшна!
Петровецька жінка сахнулась до сіней — і не стало, тільки брязнула клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвір з дитиною та з вузлом, і він забере їх до себе, дасть притулок.
Кліпає каганець-бликун у вікні, мерехтять зірки над селом розсипаною чумацькою сіллю, та нікого нема.
— Либонь, вона перелякалася мене,— здогадується.
І в хаті каже до жінки та дочки:
— Я до неї забалакав, а вона злякалася... Наче я для неї ще страшніший за Юстину... То як невинних порятувати?
Марія хреститься, дочка хреститься, і тіні від їхніх рук скачуть по стінах горбатими страховиськами.
— Ти добре зачинив двері? — питає жінка.
— Та зачинив.
Павло Музика бере в сінях сокиру, кладе під подушку на тапчані. Він тепер весь час спить з сокирою під подушкою. І вила в нього напохваті — чи в клуні, чи в сінях. Навіть залізний рак, яким витягує відро, коли втопиться в криниці,— йому весь час у пам'яті: рак висить в коморі на гаку за дверима.
Марія дмухає на гасничок — і комишевий ґнотик іще якийсь час жевріє цятою, що мешає та меншає, аж поки стухає.
— Маріє! Ти не спиш?
— Ой, не спиться.
— Може, ти зараз підеш до Юстини — і врятуєш ту жінку з дитиною? Скажеш їй усю правду, бо я не сказав.
— Боюся... Може, й пізно вже йти.
— Що Юстина — людоїдка... Всі знають, а ця петровецька не знає.
— Хто мене в хату пустить.
Марія стає навколішки на долівку, складає руки на грудях — і молиться на ікону божої матері. Самої божої матері не видно, бо в хаті глухий морок. Галя спить чи й не спить, тільки не чутно її дихання. Павло Музика засовує руку лід подушку, намацує лезо сокири. Хоч і під подушкою, а сокира холодна — й він тулить її до розпашілого лоба, щоб остудити.
— Ой! — скрикує Марія, перестаючи молитися.— Поклади... Поклади сокиру. Нащо ти взяв сокиру?
Павло Музика засовує сокиру під подушку, лежить горілиць, а вона знову шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стихає. Стихнувши, вона стоїть на колінах, долоні благальне складено біля грудей. І дивиться й дивиться на матір божу, яка ледь-ледь угадується на іконі.
Чоловік уже забувся вві сні на сокирі, а Марія ніяк не зведеться з колін, наче вона в німій молитві спить навколішки.
А як удосвіта розплющив очі Павло Музика — стоїть жінка на колінах, як і вчора.
— Ти всю ніч простояла?
— Ой, що я бачила! — обертається до нього радісним обличчям.
— Де бачила? — питає Павло Музика. И дивиться на ікону божої матері, з якої, либонь, Марія всю ніч не зводила погляду.
— Вийшла надвір по росі, глянула на хату Юстини...
— Кажи, кажи...
— А Юстина оту петровецьку жінку з дитиною проводжає до воріт.
— Жінку з дитиною? — схопився на тапчані Павло Музика.— А вузол?
— Який вузол?
— Таж вузол був у тієї жінки!
— І вузол несла з собою.
— Ну, слава богу! — сапко видихнув.— І вузол, значить...
Може, злякалася Юстина — тому й пожаліла своїх гостей? І на вузол не посягнула? Або сита, га?
Марія зводиться з долівки.
— А може, набалакали марно всякої всячини на Юстину? И ми слідом повторюємо пусте.
— Е-е, марно хто б плескав.
— Плещуть... А ми бачили, що кажемо? Не бачили... Ти хоч не показуйся надвір, щоб не здибати з тією, з петровецькою. Бо ти ж її добре налякав учора в садку. Бо що, як упізнає?.. Всі ми страшні, як подумати.
Мати посилає Галю до хрещеної.
— І яка ж ти, доню, похресниця в своєї хрещеної, коли в її хату давно й ногою не ступала? А хрещена в тебе славна, такої більше нема в селі. Може, занедужала, може, захляла, то провідай. Бо сама самотою капаріє. Ось я гостинець зготувала для неї, то гостинець сховай за пазуху, так не неси. Дивися мені, через цвинтар не йди, бо через цвинтар страшно.
Галя загорнутий у білу пілку для хрещеної маленький гостинець за пазуху — гайда надвір.
Весна. Розцвіли черешні та вишні — мовби дівчата позбиралися в шлюбних уборах під вінець. Груші порозцвітали — наче білі пахучі хмари поспускалися з небес на землю. Яблуні вже ось-ось зацвітуть, набубнявіли бруньки на гіллі.