— Ти чого? Що тобі? — спитав дід, спираючись на лікоть.
Маринка боязко подивилась на його, потім спустила очі додолу, потім знов, наче збираючись щось сказати, глянула йому в лице і знов нерішуче похнюпилась.
— Та що таке? — здивувався Юхим, придивляючись пильніше до неї й до якогось незвичайного виразу її лиця, на якому тепер виднілось, крім страху, ще більше тої завзятої упертості й злісної одваги, що ще вранці відблискувались в її погляді.
— Та що ж ти мовчиш? Чого будила? Маринка знов спідлоба глянула на його і, похнюпившись, тихо, ледве чутно, але твердо промовила:
— То я вкрала миндаль.
І глянула знов в лице йому. Дід аж сів на постелі і, високо піднявши брови, широко розплющив очі на неї.
— Ти... вкрала... — нарешті скрикнув він, але недоговорив і хутко оглядівся по хаті.
Не було нікого, тільки на другому кінці полу біля лежанки лежав прикритий кожухами слабий Панас, якому, певне, не було чутно нічого.
— Ти вкрала миндаль? — тихіше, але все-таки здивовано повторив Юхим, нахиляючись і якось придивляючись до неї.
— Украла... — не підводячи очей, прошепотіла Маринка, мнучи дрижачою рукою рукав "пальта", яким був укритий Юхим.
— Ти?
— Я...
— Миндаль?..
— Атож...
Дід аж у бороді почав чухатись.
— От тобі, брат, і той... і припорція! — скрикнув він і мовчки став дивитись на Маринку, яка то позирала на його, то прудко бігала очима по полу, то дивилась собі на коліна.
— І так-таки не побоялась, пішла, взяла, та й усе? — спитав він.
— Атож...
Дід знов якось і заклопотано, і стурбовано, і разом з тим здивовано почав чухатися в бороді, дивлячись на Маринку.
— Да-а... ето, брат, той... Хм... Припорція... Як же ти брала її?
— Так. Він спав, а я прийшла та й узяла.
— Значить, ти вже раніш дивилась за ним, де він ляже, де положить... чи як?
— Атож...
— Хм... От тобі й Маринка!.. Ну, а для чого ж ти взяла її? — раптом спитав він, пильно дивлячись на неї.
Маринка хутко підвела очі й трохи здивовано глянула на його, але, зустрівшись з його поглядом, забігала по хаті очима й тихо, похмуро промовила:
— Так...
— Ну, от тобі й маєш!.. "Так"... Хто ж таки "так" таке робить? Для чогось же ти брала?
Маринка трохи помовчала, погладила пальцями рукав "пальта" й проговорила:
— Продамо... та купимо хату... Утечем од панів... Ви та я... Я її заховала... — І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе "пальто", зліз з полу й, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.
— Д-д-а-а-а... — нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінах лицем до його. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.
— Це ти... дівчино, той... устругну-ула... — протягнув він гуняво. — їй-богу!.. Одважилась!..
Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з "бруків" люльку, озирнувся, сів на лаву і, "хмикнувши" про себе, почав насипати в неї тютюну.
— Да... Придумала дівчина... Придумала... Здорово... — бурмотів він з усмішкою. — "Продамо... купимо хату... Ви та я..." Хм... То це, значить, ти мене того й будила?
— Атож... — прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на його.
— Та-ак... Хм... От тобі й Маринка... І вона зуби має... Хе-хе!.. Та-ак...
— Я й тюрми не боюсь, — раптом промовила вона якось завзято й похмуро.
— Так, та-ак... — знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, в якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.
— І нікого не боюсь! — додала вона ще сміливіше. — Хай тепер... садовлять у тюрму... Купимо собі хату... Ви продасте, діду?
Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.
— Продасте?
— Хм... Та продать, дівчино, можна, та... хто його зна, що з того буде... Хату... хм... Не за всяку миндаль і купиш хату... Як не знать, яка миндаль, то й дадуть небагато... Усякі бувають...
— Як "небагато"? — перебила напружено, суворо Маринка. — За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би!
— Хм... Хто його зна... Буфетчик... А вона де в тебе?
— У саду... закопана...
— Ну, так ти ось що... Катай, візьми та принеси, я подивлюсь на неї...
Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:
— Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час... Краще так. Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди... Та гляди, щоб ніхто не бачив... Понімаєш?
Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі "пальто" і поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір'ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній — Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який стояв ступнів на сорок від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів, Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбара йшов густий стовп пороху й чувся гуркіт віялки і гомін людських голосів; біля "білої" кухні бігали покоївки, ходили кучері.
Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.
— Це ще раз думаєте одтарабанити? — звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.
— Ще раз... — бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка, і знов, не дивлячись на віз, нахилився, і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.