Повстання буде! Підемо воювати! З ким і за що — про се Гриць не думав багато. І моторошно, і любо йому було подумати, як він обік панича йде в огонь, кидається на ворога, своїми грудьми заслонює панича від ворожих нападів, як вони оба здобувають ворожу гармату, як їх усе військо величає і хвалить.
Огонь тріщав у печі, прискав та сичав, а в Грицевій уяві свистіли кулі, ревли гармати, лопотів густо карабіновий огонь, розлягалися скажені крики. Він зажмурив очі і потонув у мріях і прокинувся аж тоді, коли розбулькотаний окріп почав збігати з горшка. Скрипнули двері, і ввійшов панич. Гриць витріщив на нього очі, немов бачив його перший раз в житті. І справді, таким він не бачив його ще ніколи. Панич був блідий, як стіна. Мовчки надійшов до стола і, кинувши шапку на лаву, сів, не дивлячися на Гриця. Від економа він довідався докладніше про все, що сталося сього вечора, і був мов убитий. Одно те, що селяни, очевидно, знали щось про близьке повстання, а друге те, що батьків нелюдський учинок викопав, як здавалося, пропасть між ним і Грицем. Гриць знав усе, знав у загальних рисах план і реченець вибуху. Тепер і він готов перекинутися на бік противників, зрадити все урядові, а тоді, очевидно, пропала справа. Панич не знав, що йому робити, як говорити з Грицем. Сей, очевидно, ще не знав нічого про те, що сталося з його батьком. Чи сказати йому се? А коли сказати, то як? І як доказати, що він, панич, не похваляє батькового вчинку, бридиться ним? Панич ішов до Митришиної хати і силкувався видумати щось, але, ввійшовши до хати і побачивши Гриця, він чув, що не видумав нічого.
— Грицю, — обізвався він по хвилі зламаним, зміненим голосом, але не міг сказати нічого більше.
— Що вам, паничу? На вас лиця нема. Чи сталося якесь лихо?
Панич хотів розплакатися, кинутися Грицеві в обійми, сказати йому все, що сталося, і просити, на колінах благати його, щоби задля сього не покидав святої справи вітчини, а бодай не шкодив їй. Але його серце було мов стиснене кліщами, він не рушився з місця, з очей не потекли сльози, а уста ледво-не-ледво промовили холодні, бездушні слова:
— Нічого... ні... Чи парубків ще не було?
— Ні, не були, але я надіюся, що зараз поприходять.
— Ні, серденько, не поприходять, — почувся в дверях різкий, насмішкуватий голос. До хати ввійшов Осип, що через підхилені двері чув остатні Грицеві слова.
— Осип! — з переляком скрикнув Гриць. — А ти чого тут?
— А тобі що до того? — відрізав Осип. — Чого ти тут? Я тебе спитаю.
— Але ж тебе не прошено.
— Але я маю діло.
— Діло? До кого?
— Ну, до баби Митрихи! — глузуючи, мовив Осип. — Гей, бабо, бабо Митрихо! — кричав він над ухом старої. — Я вас сватати прийшов. Хочете замуж іти?
— Замуж! О, а хто ж мене, синоньку, візьме?
— Ха-ха-ха! — зареготався Осип. — Не каже баба: не хочу, тілько питає, хто її візьме. Я вас, бабо, візьму, чуєте?
Гриць не знав, що з собою робити, слухаючи тих Осипових жартів. Він в тій хвилі ненавидів його, був би викинув його з хати.
— Фе, Осипе! — промовив він. — Приходиш сюди непрошений, видиш, що панич ось тут, і навіть не поклонишся, тілько дурні жарти строїш.
— Панич ось тут? — похопився Осип. — А я й не бачив. Добрий вечір вам, паничу! — промовив, ніби й справді досі не бачив панича. Сей не відповів на його вітання, сидів, мов отуманілий. Осип обернувся знов до Гриця.
— Ти, Грицуню, на парубків чекаєш, — мовив він ядовито, підсолоджуючи голос. — Не чекай, моя киценько, вони не прийдуть. Коли ти мав їм щось сказати, то скажи мені, я перекажу.
— А чому не прийдуть? Відки знаєш, що не прийдуть?
— Бо знаю. Бо я сам наказав їм, аби не приходили. І тобі, любчику, кажу, щоб ти зараз забирався відси.
— Мені? Що ти, здурів, Осипе? Я тебе не розумію.
— А я тебе зовсім добре розумію. Видиш, голубе мій, я знаю не тілько те, що ти знаєш, але також те, чого ти не знаєш.
— Ну, та знай собі, що се мене обходить? — гнівно буркнув Гриць.
— А повинно би тебе обходити, борше ніж мене, Грицуню. Я знаю, що твій тато умирає і тебе дожидає, а ти, мабуть, того не знаєш, бо якби знав, то, певно, не сидів би тут і не заглядав у горшки бабі Митрисі.
— Мій тато? — скрикнув з переляком Гриць. — Мій тато умирає? Що ти говориш?
— Правду говорю. Нині по панщині мав від пана такий трактамент, що мусили його занести додому. А ти ще того не знаєш? Панич не мовив тобі нічого? То зле, то дуже недобре. Біжи, серденько, додому!
— Боже мій! — скрикнув Гриць і, немов сам не свій, хопив за шапку і прожогом кинувся з Митришиної хати.
— Ха-ха-ха! — зареготався вслід за ним Осип. — Ото драпцює, мов не знати на яку гостину!
А коли продудніли Грицеві кроки, Осип з тим самим ядовито-насмішливим лицем обернувся до панича і, стоячи насеред хати добру хвилю, мовчки дивився на нього. Панич сидів коло стола без руху, мов труп, з затисненими губами, з очима, спущеними вниз. Він чув і розумів усе, що сталося перед його очима, але був мов приголомшений і не міг здобутися навіть на одно слово.
VI
Стояла важка мовчанка.
Осип, очевидно, ждав, аби панич промовив перший. Та сей не озивався, не дивився на нього. Тоді Осип сів на стільчику оддалік від панича і, опершися ліктями на коліна, а голову взявши в долоні, немов споминаючи щось, немов казку кажучи якимсь малим дітям, почав говорити:
— Коли я був малий, то дуже любив наставляти пастки на щурі. Зловлю, бувало, таку бестію до пастки і маю забаву. Розпечу дріт і притулюю щурові раз до хвоста, потім до лапки, далі до рила, до ока, де попаду. А він усе: пі-пі-пі! А я регочуся, як він підскакує, в’ється з болю, пікає, крутиться, перекидається і не може дати собі ради. І так мучу його не раз день І два дні, поки не замучу на смерть.
Панич стрепенувся і плюнув, але не говорив нічого.
— А я й не знав тоді, — говорив далі Осип, — що той нещасливий щур у пастці — то я сам. Вийду, бувало, між сільські діти, почну з ними бавитися, а вони, скоро що, зараз до мене:"Панський собака! Панський собака! Іди геть від нас!" А мене так якби розпеченим дротом, але не в руку, не в око, а в саме серце. Прибіжу додому, хотів би пожалуватися мамі, виплакатися коло неї, а вона сама сидить у куті на припічку та й плаче, та й нарікає: "Ой, моя доленько! Чи на те ж я росла, як квіточка цвіла? Чи того ж я ждала, що мене на старість погонять на панщину, що отаманські канчуки будуть гуляти по моїх плечах?" Чую се і вже не плачу, сльози з горла капають назад у серце, і печуть там, і дусять, і вертять.