Цього разу настрій був вільніший. Кицюнька — в ній уже не відчувалось підозріливості — сказала подати чай, приблизно такої якості, як той, що пані Гельтоне в кав'ярні назвала не дуже добрим; подано також сухе печиво, сухе вино, сигарети, і на обличчях вразливого подружжя можна було помітити легку меланхолію — певна річ, не сльози, але принаймні вогкі очі. Розмова вийшла досить приємна, без прихованої войовничості, хоч і не позбавлена войовничості відвертої. Сад ми вже змальовували, кімнату також, терасу ще ні: вона має вигадливі, в стилі барокко, обриси, по боках прикрашена увитими зеленню галереями, серединою виступає далеко в сад; на газоні приладдя для крокету. На кущах перші квіти (форзиції).
Кицюнька — чорнява, їй п'ятдесят шість, але можна дати цілком щиро сорок шість, довгонога, з маленьким ротиком і нормальних розмірів бюстом, у червоно-рудій сукні-джерсі, обличчя вибілене косметикою, що їй личить. "Це все дуже милі речі, що ви нам розповіли про ту дівчину, як вона їздила від табору до табору на велосипеді й шукала свого коханого, а врешті знайшла його на кладовищі; тобто не те миле, що він лежав на кладовищі й що вона його там знайшла, а що молода жінка об'їздила на велосипеді весь Ейфель і Арденни, до Намюра, і їй пощастило добратись аж до Реймса, тоді назад до Меца, й знов додому, й знов через увесь Ейфель, через усі кордони зон і країн. Я ж із нею знайома, і якби того разу знала, що це ви про неї говорите, то я б... то я б... ну, не знаю, що саме, але спробувала б зробити їй якусь приємність, хоч вона людина досить замкнута. Адже ми в п'ятдесят другому році, коли мій чоловік нарешті вийшов з ув'язнення, зразу поїхали до неї, розшукавши того квітникаря й дізнавшись від нього, де вона живе. Справді, вона вродлива надзвичайно, і як це має впливати на чоловіків, розумію навіть я, жінка. (??— Авт.). І синочок прегарний — з довгим білявим, рівним волоссячком. Мій чоловік аж розчулився — хлоп'я нагадало йому молодого Бориса, хоча той був худорлявий і в окулярах, та однаково воно було схоже на нього, правда? (Господар кивнув головою.— Авт.). Але виховувала вона його, звичайно, зовсім неправильно. Чому вона відмовилась віддати його до школи? Адже хлопчикові було вже сім з половиною років, а вона з ним усе в якусь романтику гралася. Пісень йому співала, казки розповідала, і ота безсистемна мішанина з Гельдерліна, Тракля та Брехта, і... я не певна, що "Виправна колонія" Кафки — це підходяща література для несповна восьмирічної дитини, й так само не певна, чи постійне споглядання натуралістичних зображень усіх-усіх, розумієте,— органів людського тіла не виховує занадто матеріалістичних поглядів на життя. І все ж таки в ній було щось надзвичайно привабливе, хоч і панувала там цілковита анархія. Мушу сказати, оті зображення статевих органів людини, та ще й збільшені... не знаю, чи не зарано це — правда, сьогодні це знов же було б запізно. (Обоє засміялись.— Авт.). Але хлоп'ятко було чарівне, чарівне, і таке щире, і вся доля цієї молодої жінки — їй тоді було, мабуть, якраз тридцять років, а вона вже втратила, можна сказати, трьох чоловіків, брата, батька й матір і така незалежна, така горда! Я більше не зважилась відвідати її, така горда була вона. Кілька разів ми їй писали — коли мій чоловік п'ятдесят п'ятого року їздив з Аденауером до Москви, він розшукав там у міністерстві закордонних справ одного знайомого ще з берлінських часів і нишком запитав його про Колтовських. Але безрезультатно: дідуся й бабусі цього чарівного хлоп'яти вже не було на світі, а його тітка Лідія — невідомо де".
Господар: "Це не перебільшення, коли я скажу: в тому, що Бориса нема на світі, винні західні союзники. Я маю на увазі не оту нещасливу й безглузду пригоду з солдатською книжкою і не той факт, що він загинув під час катастрофи в шахті. Ні, я зовсім не про те. Вина союзників полягає в тому, що вони заарештували мене й сім років інтернували та держали у в'язниці, хоча, правду сказати, замки в тій в'язниці були не дуже міцні й не завжди замкнені. Адже я був домовився з Еріхом фон Камом, що він мене сповістить, коли Борисові загрожуватиме небезпека, та коли варта дезертирувала, Кам розгубився, хоч, власне, в тій ситуації він зробив єдине, що міг: послав Бориса на Ерфт до фронту, де він міг би при першій нагоді без ніяких труднощів перебігти до союзників. А домовлялись ми про інше: Кам повинен був дістати Борисові англійську чи американську форму й ніби помилково перевести його до табору для військовополонених англійців та американців, а поки "помилку" виявили б, то війна б уже скінчилася. І то, звичайно, було божевілля — діставати йому німецьку солдатську книжку, перевдягати в німецьку форму, та ще й чіпляти фальшиву перев'язку. Справжнє божевілля. Звичайно, ні Кам, ні я й гадки не мали, що тут замішана амурна пригода! Та ще й дитина! Під час бомбардування! Такі дурощі! Від тієї дівчини я тоді небагато довідався, вона мені подякувала, коли дізналася, що це я влаштував Бориса до квітникарства, але як подякувала... ну, так, приміром, як більш-менш пристойно виховане дівча дякує за плитку шоколаду. Хіба вона знала, як я тоді ризикував і як допомогло б мені Борисове свідчення в Нюрнберзі! Якої ганьби набрався я й перед судом, і перед своїми товаришами на лаві підсудних, коли заявив, що врятував життя такому собі Борисові Львовичу Колтовському, стількох і стількох років. Радянський обвинувач сказав: "Ну, гаразд, спробуємо розшукати цього Бориса Львовича Колтовсько-го — адже ви навіть номер базового табору знаєте". Але його так і не знайшли, хоч шукали цілий рік. Я думав, що це просто викрути. Борис справді міг би мені допомогти, якби він був живий та якби йому дозволили. Мені там приписували жахливі, огидні висловлювання,1— і справді на нарадах, що в них я брав участь, лунали такі слова, але ж не з моїх уст! Невже ви повірите, що я міг сказати отаке (господар добув з кишені блокнот і почав читати): "У ставленні навіть до найпокірливішого і найпрацьовитішого радянського військовополоненого будь-яка поблажливість недоречна, бо він сприйме її як ознаку слабкості й поводитиметься відповідно". Крім того, на одній нараді, що відбувалась у вересні сорок першого року в головного інспектора воєнної промисловості, я нібито запропонував споруджувати в стандартних бараках ІТП (імперської трудової повинності.— Авт.), розрахованих на розміщення ста п'ятдесяти полонених, багатоповерхові нари й таким чином оселяти в бараку на сто п'ятдесят душ вісімсот сорок полонених. А на одному з моїх заводів росіян нібито виганяли на роботу без сніданку й без спецодягу, і вони канючили хліба в робітників-німців, і нібито там були для них карцери. А тим часом хто, як не я, в березні сорок другого року скаржився владі на те, що виділені нам робітники-росіяни зовсім виснажені постійним голодуванням і їм бракує сили, наприклад, як слід закріпити різець у супорті верстата. Я сам, особисто, на нараді у генерала Райнеке, відповідального за всіх військовополонених, протестував проти встановленої пропорції інгредієнтів так званого "російського хліба", що до його складу входило п'ятдесят відсотків житньої дерті, двадцять відсотків бурякового жому, двадцять відсотків целюлозного борошна і десять відсотків розмеленої соломи та листя. І домігся, щоб вміст житньої дерті підвищили до п'ятдесяти п'яти відсотків, а жому до двадцяти п'яти і відповідно знизили вміст отого жахливого целюлозного, солом'яного та листяного борошна — принаймні на наших підприємствах, і то нашим коштом. Як швидко забулося, що такі питання нелегко було навіть порушити. Я сам заявив Баке, заступникові міністра продовольства, і міністерському директорові Моріцу, що робота у воєнній промисловості не повинна бути рівнозначна смертному вирокові і що для цієї роботи потрібні дужі люди. І, кінець кінцем, це ж я добився запровадження так званих "днів додаткової юшки", що згодом набули такої слави. Я посварився з гауляйтером Зауке-лем, він погрожував мені в'язницею і трохи не буквально тикав мені в обличчя всі постанови й розпорядження ГКСВ, ГКЗС та ІСБ (головне командування сухопутних військ, головне командування збройних сил, імперська служба безпеки.— Авт.). А що таке нелюдське ставлення до полонених всіляко намагалися приховати від широкої німецької громадськості, то я нишком, ніби ненароком, передав відомості про це до Швеції, наражаючи себе на велику небезпеку, аби привернути увагу світової громадськості, і яка ж була за те дяка? Два роки інтернування й п'ять років ув'язнення за кенігсберзькі заводи, хоч то тільки наша філія і я ніяк не міг відповідати за неї. Ну, гаразд уже, мені не слід нарікати, багатьох спіткала тяжча доля, дехто й загинув, а я все ж таки живий, здоровий і навіть не зазнав великої шкоди (в чому?—Авт.). Краще забудьмо все це, забудьмо й оте крутійство на суді, коли мені тицяли під ніс документи і приписували висловлювання, що зовсім не належали мені. Я так бажав уберегти хлопця від смерті — але мені не пощастило... І не пощастило розшукати його батька, матір та сестру, і якось вплинути на виховання його сина теж не пощастило. А хіба не очевидно, що мій моральний вплив на Бориса був не такий і поганий? Через кого він познайомився з Траклем, з Кафкою, та, кінець кінцем, і з Гельдерліном? І хіба ця жінка, що не хоче нічого розуміти, не завдяки мені змогла заповнити прикрі прогалини в своїй освіті, познайомившись із творчістю цих письменників? І чи справді то були нескромні претензії, коли я відчував, що мій обов'язок — узяти під свою, так би мовити, вищу опіку цього, скільки нам відомо, єдиного нащадка Колтовських? Я певен, що сам Борис не відхилив би моєї пропозиції, і чи справді треба було відштовхувати мене так різко? Надто ота нахабна жінка, що там жила,— забув, як її прізвище,— зі своїми примітивно-соціалістичними уявленнями: вона ж мене просто вилаяла найвуль-гарнішими словами і, власне кажучи, вигнала, а тим часом вона сама, як згодом я довідався, не вміла дати ради власним дітям і весь час балансувала на грані асоціальності, якщо не проституції. А хіба пан Груйтен, батько цієї дивовижно мовчазної жінки, а згодом і коханець тієї нахабної напівповії з червоним душком, був під час війни таким уже невинним ягнятком? Я хочу цим сказати, що вони не мали ніякого права так гордовито відштовхувати мене і брати на віру вирок суду, про сумнівність якого тепер уже говорить цілий світ. Ні, ні, вдячності я не діждався, що ні, то ні".