В неділю по обіді надбіг щодуху до школи присяжний Димович. Чоловік уже підійшлий віком, з лицем, на котрім недостаток, грижа, а потрохи й горівцуня повитискали видні сліди і котре всегда старався пристроїти в якнайповажнішу, ба, й грізну міну,— Димович мав колись несогірше газдівство, та господь, відай, за якісь гріхи (як сам звичайно говорив), покарав його трьома доньками. Повіддав і повінував їх, бідолашний, по вітцівській щирості, так аж опісля й побачив, що у нього самого нічо не осталось, крім хатини і невеличкого городця під буряки. Тогди, не маючи що робити, Димович за паливо і невеличку плату нанявся в громаді за присяжного і польового.
— Панє професор! Панє професор! — закликав Димович, стоячи під дверми і не входячи до сіней.
— А чого вам треба? — обізвався пан Крицький зсередини трохи сердито.
— Ци позволите ввійти в хату? — запитав спокійно Димович.
— Ну, ходіт!
Було се звичаєм Димовича, що для більшої дістодіто поваги за кождим разом, заким вступив у чию хату, просив о позволення господаря. Не раз то давало притоку до тисячних жартів, коли дехто, знаючи тоту привичку присяжного, на збитки говорив, що не позволяє. Димович тогди з незрушимою повагою принімався уговорювати господаря, представляючи йому, що се він запирає свої двері перед урядовою особою, перед цісарським правом і т. д. А за тот час, заки Димович балагурив перед отвертими дверми, не входячи в хату, газда не раз аж рака лазив зо сміху, перемовляючися з ним.
— Я прийшов,— зачав Димович, уклонившися професорові,— я прийшов приладити місце для ради.
— Нема що ладити! Вже готове! — сказав терпко Крицький.
— А, то покажіт! Я мушу видіти, ци мере всьо в порядку.
Крицький справив Димовича до шкільної кімнати, а сам сплюнув з досади, пішов до своєї світлиці.
Димович пильно почав розглядатися. На білім столі не було обруса, хата не була заметена,— знаття, що пан професор не узнав за потрібне прилагодити якось тоту святочню муз на приняття справедливості нагуївської. Присяжний взявся до роботи: то лавку від стіни відсуне, то столик поправить, щоби не хитався на своїх нерівних ногах, то щось десь зробить, і бачиться, що страшно форсується, а справді його роботи й не слідно.
Аж ось і радні почали сходитися. Старий Лялюк був один з перших, хоть його хата була сама крайня на Слободі. Видихавшися і відпочивши, він почав зараз відказувати на лінивство молодших, що-ді волять за комином полежати, як громадського добра припантрувати. Опісля прийшов і Чапля, велично помахуючи своєю черешнівкою. На самім остатку появився Гутак з Василем Громом. Той послідній ішов такий набундючений, так гордо позирався довкола, що всякому само впадало в очі, що се якась немала парсуна в селі. Зато Гутак ні разу не змінився. Ішов спокійно, дивився якось ніби весело, відкланювався усякому стрічному і тюпав дальше дорогою, звичаєм старших газдів. Василь Грім говорив дуже голосно і реготався, мов лошак. Зато Гутакова бесіда була притишена і усміх легкий і якийсь, бачилося, нещирий.
— Слава богу святому! — сказав Гутак, уходячи в школу.
— Слава навіки! — згомоніли гуртом радні.
Гомін, що тут попереду роздавався, притих. Гутак повісив свій капелюх на розі таблиці і засів за столиком. Писар умістився збоку того ж самого столика і розложив перед собою папір, щоби списувати протокол.
Гутак посидів хвильку спокійно серед загальної мовчанки, обтер хустиною чоло від доріжного пороху, покректав два рази і опісля встав зовсім спокійно і рівнодушно.
Радні повставали й собі ж. Гутак відкрив перше засідання довшою бесідою.