В ті ночі кликав я до себе Самійла, та він уперто не з’являвся, може вичікуючи розважливо, аж зазнаю я найвищих вознесінь духу і його занепаду навперемін.
Порвав дух тіло і знову поверг. Безкінечне сходження вгору, коли щоразу все доводиться починати спочатку. Викидав з пам’яті все, що знав і вмів, щоб мати цілковиту змогу втішитися своєю безпомічністю перед лицем світу, перед землею, небом і зорями і почути слова генія, ще й не сказані:
"Будь народам многим царь, что тебе то помогает, аще внутрь душа рыдает?"117 Розум приносить найбільші муки. Тільки безумні завжди веселі. Розум — наш найвищий дар, пристрасті терзають нас і пригнічують, та ми охочіше відкидаємо розум, ніж пристрасті, і часто ненавидимо вже й не самий розум, а тих, у кому він виявляється найвиразніше.
Так я дочекався нарешті Самійла, коли вже не вірив, що він з’явиться, коли очистив душу від пристрастей, а пам’ять від спогадів, коли втома налягла на мене така, як при кінці світу, і я сидів, підперши спиною двері, на тій самій лаві, що багато років тому, приграючи на кобзі юній ще тоді Мотронці.
Самійло не знав ні перепон, ні перешкод, він легко проникав і крізь двері зачинені, й крізь найміцніші стіни, тож і зродився він переді мною, освітлюваний червоним жеврінням згасаючих дров дубових, які тихо догорали в грубці.
— Чолом, гетьмане, — стиха мовив він.
— Дяка, Самійле, що завітав. Розбив ти мою самотину і вельми доречно.
— Прагнув же ти самотини, то вже я й не хотів заважати.
— Прагнув, а тепер не знаю, що з нею діяти.
— У тебе влада над людьми, а ти сховався від них. Не можеш без людей. Влада — страшна річ. Вона спроможна задушити чоловіка, коли переповнить його і не знайде виходу, як дощ із хмари. Відаю це по собі, бо маю владу над словами, і вони так само душать мене, коли не маю кому їх передати. Виходить, що найвища насолода для людини не в тім, щоб брати, а у віддаванні, у видалянні з себе всього, часто й з такими труднощами, а то й з муками назбираного.
— То втіш мене словами, Самійле.
— Від влади немає втіхи, окрім самої влади, Богдане.
— А хіба любов не вище?
— Тоді я спитаю тебе: а що таке любов? Хіба не влада однієї людини над другою? Коли ми були з тобою малими, нас учили, що порятунок од усього можна знайти у вірі, та навіть віру треба належно оздобити й прикрасити, щоб приваблювала серця. Отці—єзуїти відали вельми гаразд, що нудьгою сердець не завоюєш, мабуть, тому вигадали пишне барокове слово, барокові храми, бароковий стиль мистецтва й усього життя, пружний, патетичний аж до істерії, грізний стиль сей, що так пасує до настрою нашого часу, який вірить більше шаблі, ніж поміркованості.
— Правду мовиш, Самійле. Всі виростаємо з свого часу, і не важить — простий ти козак, чи гетьман, або й король. Яка моя віра? В чім вона? Шабля — мій хрест, перемога — мій Бог, а дума — моя молитва. Бо чи ж може бути свобода без війни? Поєднати свободу й мир — як можна? Хто підкаже? Нідерланд Гроцій проголосив думку про вічний мир. Та входити в мир поневоленим — кому охота? Я вже шкодую, що так нерозважливо покинув Київ.
— Ти поспішав до своєї любові, гетьмане.
— Може, й до любові, хоч зазнати міг її і в Києві. Не те мене гнало звідти до Чигирина, а тоді до Переяслава, а тоді знов до Чигирина, Самійле. Мабуть, шукав я в цих засніжених степах свою Україну, шукав будущину її і не міг знайти. Де ж та Україна? Де її шукати? Чи вона є насправді? Я послав торік з Черкас Лист у вічність, але досі не маю на нього відповіді. Стурбованість і розтривоженість моя не має меж. Тепер тяжко караюся, що не затримався у вічному городі нашому, не зібрав усіх, кого хотів би почути, не оточив себе умами найбільшими свого народу, може починаючи аж від митрополита Іларіона і Клима Смолятича, не послухав їхньої мови, їхньої думки. Чи, може, прикликати їх сюди, до нашої світлиці, Самійле, на всі мої безсонні ночі і на мою втому?
— А що скаже молода гетьманша?
— Вона спить. Вона спокійна. Поки живе її тіло, жінка не думає ні про душу, ні про розум. Та повернуся до початку своєї оповіді. Як там сказано? Коли засинають втомлені любощами закохані. Я закоханий, отже не сплю. Дух мій перевищує не тільки все знане, а й мене самого. Та все ж хай підкріплять його великі сини землі моєї. Хай зберуться живі, мертві і ще не народжені, хай пролунають голоси зблизька і здалека, з минулого й прийдешнього, хай промовлять усі великі й безіменні. Може, прийшов би до нас Нестор — літописець, і славетний Боян, і Митуса з ним, а тоді Туровський і Оріховський, Дрогобич і Рогатинець, Філалет і Кальнофойський, Копистенський і Княгиницький, Беринда і Косов, хай би дух Вишенського спустився з Афону і заклекотів гнівом на землі нашій, як то сказано в нього: "Внутрь души мрак и тьма, на язьще же вся их премудрость". Хай Почули б нащадки високовчене слово Петра Могили, а йому відповів би Інокентій Гізель.
— Чи не гадаєш, Богдане, що затісно для стількох умів у твоєму Суботові? — поспитав Самійло обережно.
— А де ж їх зібрати? Потрібні мені там, де я, а не деінде.
— Потрібно тобі, а чи потрібен ти їм? Може, для них і не ти, і не ми всі, а Київ найперше важить. Мисль твоя лине аж до митрополита Іларіона, згадай же, як звертайся він до князя Володимира: "Встани, о честная главо, от гроба своего, встани, отряси сон! Виждь же и град величеством сияющ, виждь церкви цвьтущь, виждь христианство растуще, виждь град иконами святы их освещаем блистающеся и тимиамом обухаем и хвалами и божественными пении святыми оглашаем, — и си вся видев, возрадуйся и возвеселися!" Многі віки думка в нашій землі неминуче мала форми святості, а найбільше святинь мав у собі Київ. Тож коли б справді мала бути така дивна зустріч умів, про яку мовиш, то конче в Києві, в якому — небудь славному монастирі, серед святих отців, високих згадувань і ще вищих нагадувань.
— Тоді треба знайти монастир без блощиць і комарів, — засміявся я.
— Знаєш же, як написано в святих книгах, Богдане. Вогонь і град, голод і смерть — все це створено для відомщення. І зуби звірів, і скорпіони, і змії, і меч… Хіба б народилися ці уми в спокої й благодаті?